Мовчазні діалоги

* * *

…Чоловік — як трава, дні його, немов цвіт польовий…
Псалом 102(103):15

Весна сипнула жовтизни
в зелені пазухи лугів.
…Вертають гуси з чужини
в обійми рідних берегів:
у криках — збудження й печаль.
Кульбаби тягнуться в блакить.
Собі злетіти б — та, на жаль,
коріння міцно якорить,
тримає путами земля.
А жовті очі — догори.
А небо ніжно промовля:
— Цвіти, чекай і — догори,
в пухнастий попіл оберни
своє горіння. Білий пух
злетить на поклик далини —
й до хмар полине літній луг.
Злетить кульбабина душа
угору, в небо попливе.
У травах сплавиться свіча
й новою суттю оживе…

Життя на білій парасолі
в далекі мандри одліта:
на луг новий, на світлу долю,
у чисті весни і літа.
Ну, а коріння…
А коріння
згниє у чорному багні…
Летить кульбабине насіння:
її душа, її вогні…

Летить душа моя у небо —
в безодні синій потону.
До Тебе, Господи, до Тебе,
в Твою безмежну вишину…
Своє земне, крихке, дочасне
життя у вічність переллю.
Й впаде душа моя незгасна
в Твої обійми, як в ріллю.