Мовчазні діалоги
Мамине ведмежа
Мама привела мене, трирічну, на вокзал — і залишила.
З тих пір я ніколи не бачила її, від неї залишився лише плюшевий ведмедик,
якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі...
З розповіді 25-річної Наталі
І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне,
ведмежа.
З маминого світу ти у мене єдине...
Межа...
Ти спало зі мною, сумувало, плакало —
сім’я.
Твоїми очима дивилась налякано
я.
Ти ж знаєш, плюшеве, яке чорне сирітство?
Біль.
А ти пам’ятаєш, який смак у дитинства?
Сіль...
Ми долали. Ми падали. Йшли, торували
шлях.
Не світлиця матусі — вокзальні зали.
Жах.
Я рано стала дорослою, а ти й досі
маля.
Лише вицвіло трішки й без кнопки на носі.
А я?
Я постійно в синцях, у подряпинах, ранах —
Бій.
Шукала себе на велелюдних майданах
мрій.
Я боролась за щастя, а щастя втікало
геть.
Лише сипало бідами й болем — навалом,
вщерть.
А мені ж хоча б жменьку, хоч дрібочку сміху
для втіх.
Мені б рідну душу, щоб час у розмові тихій
збіг.
Ділюся з тобою гіркими краплинами
сліз.
Я самотня, оточена спинами,
спинами,
спинами...
Ліс.
Обійнявшись, дрімали, скропивши розмови
сльозами.
А мені снились обійми тепло-шовкові
мами.
Але мами нема. Я давно вже доросла…
Одна…
Але в спогадах сивих, віками порослих,
вона...
І яке ж ти щасливе, що мами не мало,
ведмежа.
А в мені все життя тріпотіла й стогнала
душа.
Не сумуй же, мій плюшевий брате,
цить.
Вже з-за обрію щастя крилате
мчить.
Наш початок важкий, але вірю в щасливий
епілог.
Бо під небом сирітським ще є незрадливий
Бог.
Він дасть мені втіху, дасть хороший і світлий
талан.
Засіє синами і донями розквітлий
лан.
Я над ними розкрию безмежжя небесне
голубе.
Я подарую на долю квітучі весни
і себе.
Я не стану для них й під тортурами болю
чужа.
І ніколи їм не подарую на долю
ведмежа.
Пробач мені, брате, такий милий, хороший,
мій.
Але ти був мені сумним листоношею
мрій.
Я тебе збережу, мій болю, моя втіхо,
ведмежа...
Збережу як уламок сирітського лиха.
Межа...
Залишайся ж снами у дитинстві пекучім,
там…
Хай доні усі засинають в обіймах пахучих
мам…
|
