Збірка "Дзвони вічності"

Церковна підлога

Підлога підігнана — дошка до дошки,
Як долі людськії — плече до плеча.
Десь лаком виблискує, десь —
                                          наче зморшки,
Напевно, в фуганка щербата душа.

Смола в сучковинні визбирує сонце:
Хтось, видно, сльозу загубив із туги,
Для когось захмарилось світло в віконці
І вилилось горе аж, ген, з берегів.

Й до храму душа принесла свої муки
І втерла в підлогу колінами біль.
Дошки ці просякли сльозами розпуки,
А їх все несуть і несуть звідусіль.

Рипить не від старості — стогнуть провини,
Які залишали тут блудні сини.
Дошки ці — як віко німе домовини,
В якій Бог ховає каміння вини.

Тут каялись душі і сльози стікали
Пекучими краплями, наче свинець.
Дошки ці подзьобані віспою жалю,
Який виливався із грішних сердець.

Тут мати ридала, принісши недугу
Маленької доньки, що згасла умить,
Тут щастя просили в далеку дорогу,
Ішли за порадою: «Як далі жить?»

Дошки ці дзвеніли від радості-співу,
Тут Богові дякував, хто як умів.
І діти сміялись, і голови сиві
Схилялись у вдячності: «Ти нас беріг!»

Вона пам’ятає, як ніжно ступала
По ній наречена, щаслива до сліз.
Як потім подячно коліна схиляла
За доньку, за сина, за щедрий укіс.

Протерта,
              промолена,
                            наче святиня,
Ввібрала надію і весен розмай.
Підлога розпуки, підлога спасіння.
...З дощок цих робити би брами у рай.