Збірка "Дзвони вічності"

Сотник

Він достойний, щоб Ти зробив йому...
Я недостойний, щоб Ти зайшов під стріху мою
Луки, 7 розділ

Вони стояли, голови схиливши,
Вони молили, впавши у пісок:
«Равуні, чуєш, він для нас найліпший,
Хоча й чужинець, але він — зразок.

Він любить нас. Він синагоги зводить...
Він вартий того, Вчителю, повір!
Такий прихильний, чуйний до народу...
Послухай нас, зайди до нього в двір.

Бо він достойний, Господи, уваги,
Він заслужив пошану у людей.
Він показав в житті й боях звитягу...»
«Достойний, кажете?
                     А де ж прохач оцей?»

«Ідем хутчіше! Жде тебе у домі!»
Пішли. Юрба за Ним, як тінь, пливла.
Попереду — старійшини відомі
Вдоволено спішили в бік села.

І раптом гомін хвилею вкотився:
«А ось і він. Мабуть, запросить сам...»
А він, в пилюку впавши, поклонився:
«О Господи! Та ж чим Тобі воздам?!

Ти йдеш до мене? Вчителю, не смію
Просити в дім. Не вартий того я...
Я недостойний... Грішний... Без надії...
Я є ніщо... Лиш милість все Твоя...»

Перезирались старші: «Ось і маєш!..»
Стояв Христос, а в погляді — тепло.
«Ти недостойний? Милості бажаєш?
Ось це й Мене до тебе привело.

Заради цього Я прийшов у ясла —
До недостойних, грішних і слабих,
Чия надія зблякла та погасла,
Чиї серця стомив пекучий гріх».

Сльоза змочила звітрене обличчя.
Вояка плакав. Він лиш знав чого.
«Спасибі, Господи, за дивне протиріччя,
За те,
              що недостойні —
                            достойні
                                          Царства Твойого».