Володимир САД

Володимир САД народився 1956 року в с. Великі Телковичі на Рівненщині. Навчався у Рівненському державному музичному училищі, в Рівненському біблійному інституті. Працював художником-оформлювачем. Нині виконує служіння пастора в церкві «Нове життя» с. Підгайці. Проживає в с. Лище Волинської області. Одружений. Разом з дружиною Любов’ю виховує дев’ятеро дітей.
Вірші В. Сада друкувалися в журналах «Євангельський голос»,"Благовісник", та в збірнику «Плід несу – дитячу святість». Автор поетичної збірки "Скрижаль серця".

Різдвяне
"Велика благочестя таїна"
Сім слів Ісуса
"Умиті руки — печальна повість"
"Розпочну з молитви день новий"
Перлина
Два прохання
Чекання
"Ісус воскреслий, гора Оливна"
"Мій родовід сягає в давнину"
"Осіннім сумом схлипують шибки"
Багатодітним матерям
Ми не дволикі
Не кидай каменем
Мамі
"Нехай святий освячується ще"
"Я до Тебе прийшов молодим"
"Тепер нічим нікого не здивуєш"
"Молитва – це пісня, молитва – це сльози"
"Годинник, маятник і часу плин"
"І знову мороз, не здається зима"
"Бере розбіг нове тисячоліття"

Різдвяне

Змовкає нічна Палестина,
Затихли, завмерли поля.
Напоєна спокоєм ночі,
Дрімає юдейська земля.

А небо так низько схилилось,
Бо ж часу прийшла повнота.
Схилилось, щоб Сина віддати,
Месію, Ісуса Христа.

Турботливо так нахилилось,
Неначе прощається з Ним.
Ще кілька хвилин – і Син Божий
Назветься Сином людським.

І ось запромінилось небо,
Зійшла, засвітилась зоря,
Промінням своїм сповістила
Про втілення Бога-Царя!

Христос не прийшов царювати,
Прийшов, щоб звільнити, спасти,
І Церкву Свою збудувати,
До шлюбу її довести.

Прекрасна зоря Віфлеєма,
Над шляхом вузьким не згасай,
Гори і у серці моєму,
Небесним теплом зігрівай!

Бо храм мого серця — для Бога,
Він там поселився й живе,
І голосом повним любові
У небо до вічності зве.



* * *
Велика благочестя таїна
Зорею спалахнула незгасимо —
Благословенна Діва і Жона,
Свята Марія народила Сина.

Радіє світ, народи, племена.
Із неба даний знак: прийшов Спаситель,
А з Ним Його священні імена —
Він Пастир Добрий і Благий Учитель,

Порадник, Дивний, Цар, Еммануїл,
І влада на раменах Князя Миру.
Найдивовижніше зі всіх світил
Зійшло і запалило в серці віру.

І правда над народами зійшла,
І в повний зріст над світом стало Слово,
Як Світоч і Колос над царством зла,
Благословенний день — Різдво Христове.



Сім слів Ісуса

Над кулею земною звівся хрест,
Зловіща тінь упала на Голгофу.
Це — не караючий отцівський перст,
Це жертва, щоб спинити катастрофу.

Скорботна чаша випита до дна.
Земне життя наблизилось до скону.
За гріх людей Він заплатив сповна,
Звільнивши підзаконних від закону.

Прощав, любив, навчав, творив дива,
Показував зразок життя святого.
Та ще не всі сказав Христос слова,
Ще не було тріумфу перемоги.

Весь шлях Христа — мов спалах в майбуття,
Не блиск промов чи згусток філософій.
Вже близько смерть, та сіяли життя
Сім слів, що прозвучали на Голгофі.

Слово перше
Ось череповище. Віднині — центр Землі.
Жахлива метушня, Христові ділять ризи
І жереб кидають. Навколо лиця злі
ІВ душі зима: і очі, й серце в кризі.

На сполох вдарив молоток важкий.
Є всьому час, і всьому є причина.
«ПРОСТИ ЇМ ОТЧЕ, ПРАВЕДНИЙ, СВЯТИЙ,
ВОНИ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ ЧИНЯТЬ».

Слово друге
Ліворуч і праворуч від Ісуса
Висять злочинці, певно, за розбій.
Один не має сил знести спокусу,
Сичить в зневазі лютій, наче змій:

«Як ти Христос — зійди з хреста із нами,
Як ти Спаситель — нас спаси й себе».
А другий йшов до Господа з гріхами,
Надіявся на милість із небес.

«Згадай мене, мій Господи, благаю
У Царстві, що в небесному краю».
«ПОПРАВДІ, Я КАЖУ ТОБІ, БО ЗНАЮ,
ЗІ МНОЮ БУДЕШ НИНІ У РАЮ».

Слово третє
Росте злоба й фальшива ейфорія,
Приниження, насмішки і хула.
Біля пробитих ніг стоїть Марія,
Поранена, безсила проти зла.

Побачив матір і сердечну рану
(Віднині залишається одна).
Синівський погляд впав на Іоана:
«ОЦЕ ТВІЙ БУДЕ СИН ТЕПЕР, ЖОНА».

Апостолу сказав: «ЦЕ — ТВОЯ МАТИ».
Турбота сина, сам же помирав!
І вірний учень до своєї хати
Самотню матір відтоді забрав.

Слово четверте
А потім морок. Ніч. Посеред дня
Раптово все довкола потемніло.
Притихла враз злорадна метушня,
Заклякло все, жахнулось, заніміло.

І в темряві, глибокій, світовій,
До неба голос зболений полинув,
Синівський голос: «БОЖЕ, БОЖЕ МІЙ!
ДЛЯ ЧОГО ТИ МЕНЕ ТЕПЕР ПОКИНУВ?»

Слово п’яте
Мовчало небо, наче недосяжне.
Криваве тіло томиться з жаги.
Вуста спеклись. І ледве вчулось: «ПРАГНУ!»
І тільки людська черствість навкруги.

Слово шосте
Насмішки лиш підсилюють страждання.
Жорстокий лід в серцях не розтає.
Старанний римський воїн без вагання
До вуст Христових оцет подає.

І після оцту Він прорік : «ЗВЕРШИЛОСЬ!»
Усе віддав. Вже вільний від землі.
Ясна свідомість, серце ж ледве билось,
Бо шлях важкий Його крізь терни ліг.

Звершилось те, для чого небо кинув,
Звершилося спасіння всіх людей!
Звершилось все! О Людський Божий Сину,
Твоя любов до вічності веде.

Слово сьоме
Агонія. Важкі останні муки
І сильний голос (ні, не до юрби):
«МІЙ ОТЧЕ! У СВЯТІ НАДІЙНІ РУКИ
Я ДУХ МІЙ ЗАРАЗ ВІДДАЮ ТОБІ».

В ту ж мить завіса розірвалась в храмі,
Відкривши доступ у Святе Святих,
А людству до небес відкрились брами —
Христова жертва сталася за всіх.

Післямова
Скінчив життя небесний Примиритель.
Умер за нас, щоб мали ми життя.
Він знов гряде, але не як Спаситель,
А як всесвітній праведний Суддя.



* * *
Умиті руки — печальна повість,
Умиті руки — нечиста совість.
Пробиті руки — любов до світу,
Пробиті руки — міць заповіту.

Умиті руки — це власне право,
Умиті руки — це крик «Варавву».
Пробиті руки — любов небесна,
Пробиті руки — не зими — весни.

Умиті руки — це слабкість волі,
Умиті руки — скорботні долі.
Пробиті руки — нам покаяння,
Пробиті руки — з Христом єднання.

Умиті руки — це фальш душевна,
Умиті руки — тремтять непевно.
Пробиті руки — це час прозріння,
Пробиті руки — для нас спасіння.

Умиті руки — невдала сповідь,
Умиті руки — біль серце повнить.
Пробиті руки — ні з чим не схожі,
Пробиті руки — це Царство Боже.



* * *
Розпочну з молитви день новий,
Що несміло визирнув з серпанку,
Росяний, імлисто-голубий...
Богу помолюся на світанку.

Серце не ввійшло ще в суєту,
Не впряглося в клопотів гонитву.
Я Тебе з зорею віднайду…
День новий я розпочну з молитви.

Зачерпну із чудо-джерела
Спокою, наснаги і терпіння,
Щоб удосталь мав в душі тепла,
А в житті — неспокою горіння.

Буду пити із долонь Твоїх,
Втамувавши спрагу на світанку,
Щоб духовний пульс мій не затих,
Я з Тобою стрінусь спозаранку.



Перлина

Ти до Бога прийшла і у Нього знайшла
Ту перлину, що довго шукала,
Ту дорогу, що в небо тебе привела
По життєвих крутих перевалах.

Народившись згори, не мовчи, говори
Про Любов у вінку із тернини,
Про єдину мету, про країну святу,
Що її Бог дарує людині.

Коли прийде відчай, не зітхай, а співай
Пісню серця, що смуток розвіє,
І надій не втрачай, а в молитві стрічай
День новий, що на сході зоріє.

Лиш на місці не стій, лінь прогнати умій,
Бездіяльність — то ворога зброя.
За земнії труди будуть щедрі плоди —
Вони в небо підуть за тобою.

І настане весна вічна і неземна.
А в душі вже веселка заграла,
Бо ж до Бога прийшла і знайшла, віднайшла
Ту перлину, що довго шукала.



Два прохання

Я не хочу розмов і обмов
Тих, хто дуже до них охочі.
Два прохання! Молю, не відмов,
Поки смерть не дивиться в очі.

Забери ти мою суєту
І неправду, й обман забери Ти,
Щоби я обминав марноту
І тобі міг смиренно служити.

Ти багатства мені не давай
І не дай, щоби став я нужденним,
До Вітчизни йти помагай
І годуй мене хлібом щоденним,

Щоб в достатку Тебе не забув
Й не відрікся від Бога благого,
А збіднівши, не зазіхнув
На скарби й не бажав чужого.



Чекання

І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого — перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Та небо високе й далеке…
І лиш на даху сиротливо стоїть
Гніздо, що лишили лелеки.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.



* * *
Ісус воскреслий, гора Оливна,
Коханні учні, довкіл краса…
Вже наближалась хвилина дивна —
Піти на хмарі у небеса.

І Він піднявся. Небесні брами
Повідчинялись Царю царів,
Щоб наші храми, сердечні храми,
Наповнив подих Його дарів.

Чекають учні, росте напруга.
У місті свято, врочиста мить.
Надходить ера Святого Духа,
Щоб, запалавши, завжди горіть.

І — шум раптово, мов сильний вітер,
В очах надія, в серцях любов.
Чекають Духа Господні діти —
За мить священну пролита кров.

А далі — сяйво, немов вогненне,
Затріпотіло, та не пекло.
Народ побачив щось незбагненне,
Те, що чекали, таки зійшло.

Вогнем любові в сердечнім храмі,
Вогнем священним на вівтарі —
З небес утіха злилась дарами,
Як обітниця Царя царів.

Небесний Отче, Ти Свого Сина
Послав на землю — і Він нас спас,
А потім Духа Ти дав людині,
Щоби сирітство минуло нас.

Щось більше дати вже неможливо
І ближче стати ніхто не зміг.
Життя з достатком, таке щасливе,
Тобі, Ісусе, кладу до ніг.



* * *
Мій родовід сягає в давнину.
Батьки, діди... А далі я гублюся,
Та я засвоїв істину одну:
Мій родовід — від Господа Ісуса.

Обранець я Отця споконвіків
У Сині Божому Єдинороднім.
З тих пір минули тисячі років —
Синівство ж я прийняв лише сьогодні.

Всиновлення моє прийшло в той час,
Коли у серці билась безнадія
І мій світильник ледве не погас, —
Тоді мене зустрів Ісус Месія.

Привітно, щиросердно запросив
Утомленого, бідного, слабого.
Його тепло мені давало сил —
І я із нетрів вийшов на дорогу.

Мені вручили дороге вбрання.
Старе я скинув і забув про втому.
Дорога вже пішла не навмання,
А до нового батьківського дому.

Я — син. Нащадок славного Царя.
Мені належить спадщина нетлінна.
В смиренні я прийду до вівтаря
І прихилю із вдячністю коліна.



* * *
Осіннім сумом схлипують шибки.
Високо в небі птахи перелітні
Несуть на крилах блискавки досвітні,
У світлу даль несуть мої роки.

Летять тисячоліття і віки.
Нестримним плином дні летять і ночі.
Не зникнуть тільки материнські очі
Й мого дитинства росяні стежки.

Все тоншає життєвий календар.
Листочки відриває хтось щоденно.
І дух мій розуміє достеменно:
Воістину життя — це Божий дар.



Багатодітним матерям

Я хочу перед вами прихилитись,
Прості, багатодітні матері,
Й за вас сердечно Богу помолитись,
Благословенні сестри-трударі.

Так часто вас цей світ не розуміє.
Ви чули сміх, насмішки, співчуття.
Вас вчили ті, хто ніби жити вміє,
Бо ви, мовляв, не знаєте життя.

Не раз бувало, «мудрі добродії»,
Що не спроможні приховати зло,
Хотіли вас позбавити надії
Й згубити те, що вже у вас жило.

І ворог підступав, і в серці — битва.
Ці почуття не просто передать.
І лиш свята до Господа молитва
Давала сили злу протистоять.

В турботах — дні, в безсонні — темні ночі,
Гойдання-колихання до зорі.
Любов’ю ваші виповнені очі,
Прості багатодітні матері.

Яке ж багате серце треба мати,
Щоб так любити і тепло давать!
Благословенна ти у Бога, сестро-мати,
В тобі живе Христова благодать.

А жінка, що ніколи не родила,
Яка свідомо знищувала плід, —
Не мати це, а може, й не людина,
Це тільки безталанний інвалід.

Та нас усе ще вчать із-за кордону
(Неначе ми ще й досі в постолах)
Рівнятись на оспівану мадонну
З однісіньким дитятком на руках.

Вам рання сивина туманить скроні,
Співає осінь пісню вам свою.
Ви відпочинете в Христа на лоні
У рідному, бажаному краю.

Я хочу вам подарувати квіти,
Та Бог, випереджаючи мене,
Уже вам дав букет — це ваші діти —
Багатство і небесне, і земне.



Ми не дволикі

Ми не дволикі, ми — тисячоликі,
Життя — театр, а ми актори в нім.
І ролі граємо значні і невеликі,
У шатах ходимо, а потім — у рванні.

Вдягаєм маски, маєм грим, перуки,
Міняєм голос, погляд і взуття.
Тоді в молитві підіймаєм руки
І просим за своє земне життя.

Благаєм миру, а самі не в мирі.
Караєм гріх, самі ж бо у гріхах.
Удавано святі, насправді ж бо — нещирі,
І присмак полину й неправди на вустах.

Слова — олива, а думки — гріховні.
Одні — на ділі, інші — на словах.
Ми ж під склепіння ідемо церковні,
Щоби відвагу мати в молитвах.

Не треба Богу наші маскаради.
Він серце бачить, знає Він думки.
Буть лицеміром — особиста зрада,
І не спасіння буде — навпаки.

В нас почуттів нещирих повна гама.
Дай бути, Боже, щирими завжди,
Щоб не наслідувати жінку Ровоама,
Убрання не врятує від біди.



Не кидай каменем

Коли в серці у близького друга гроза
І в очах забриніла печалі сльоза,
Осудити ніколи його не спіши,
Прихилившись, молися за нього в душі.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Коли в хату до ближнього ступить біда
І стане гіркою солодка вода,
Підійди і розрадь, розпитай, зрозумій
І оливу на рани подати зумій.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Злі чутки про хорошу сестру поповзли.
Вже за спиною в’яжуться пліток вузли.
Щире серце у розпачі крається,
Душа плаче, шукає і… кається.
Не кидай у неї каменем,
Вона і так вже поранена.

Брат спіткнувся, а потім ще й боляче впав,
Крила віри й молитви знеможено склав,
І отрута гріховна вже серце в’ялить,
І в душі невимовно щемить і болить.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.

Шлях вузький — боротьба. За Христом я іду.
Хвилі човен хитають і грози гудуть.
Я з Тобою лиш буду по хвилях іти,
Я так хочу, Ісусе, дійти до мети.
Коли буду в житті я поранений,
Захисти мене, Боже, від каменя.



Мамі

Твої літа —
             Для нас свята.
Твої слова —
             У молитвах.
Твоя сльоза
             На небесах.
Твоє тепло
             Нас берегло.
В очах твоїх
             І плач, і сміх,
І давнім смутком
             Спомин ліг,
І оберіг,
             І наш поріг,
І час,
             Що збіг.



* * *
Нехай святий освячується ще
Через нелегке іспиту горнило,
Через удачі, що рясним дощем
Оросять, та не згасять його сили,

Через принаду, що вогнем пече
Й нашіптує зректися первородства.
Святий нехай освячується ще
Високим духом, повним благородства.

Святити треба Бога у душі,
В оселях храму, серцем що зоветься,
Хто прагне до освяти, не грішить,
Бо Господа побачать чисті серцем,

Без вади тіла, духа і душі —
Й обійми теплі голубого неба…
Нехай святий до святості спішить —
І, певно, щастя більшого не треба.

Крізь радість днів і через сум ночей
Пісні і плач, і молитви гарячі.
Нехай святий освячується ще —
Без святості ми Бога не побачим.



* * *
Я до Тебе прийшов молодим.
Тоді літо надворі буяло
І у серці юначім моїм
Щось нове, неземне зазвучало.

Скільки пліток ходило, чуток
Про живу і спасаючу віру,
Скільки бруду і скільки байок…
Ну а я в щось величніше вірив.

Вірив в те, про що мама давно,
Ще в дитинстві мені говорила.
І мене полонило воно —
Божа ласка і дивная сила.

Багатьох я тоді здивував
І задуматись, певно, примусив,
Бо ж кругом атеїзм вирував,
Ну а я проти течії рушив.

Я ввійшов в християнську сім’ю.
О, які горизонти відкрились!
Радість повнила душу мою,
Коли просто і щиро молились.

Скільки молоді, скільки тепла!
Як потрапив на іншу планету!
О, хвала Тобі, Боже, хвала
За розірвані злії тенета!

Скільки зим, скільки літ Ти чекав,
Скільки раз боронив Ти від смерті!
Боже мій, я завжди відчував,
Хто мій щит у мирській круговерті!

Ллється даром живая вода.
Вона може гріховне все змити.
Моя віра жива і тверда —
З нею вмерти не страшно і жити.



* * *
Тепер нічим нікого не здивуєш.
Про те, що є, то скажуть — вже було.
І навіть як неправду підфарбуєш,
І навіть як добро зодягнеш в зло.

Тоді лиш заболить, тоді лише досягнеш
Замовклих струн душі і їх торкнеш,
Тоді лиш дивувать людей не перестанеш,
Коли перо своє у правду обмокнеш.



* * *
Молитва — це пісня, молитва — це сльози,
Це чиста і свіжа роса на зорі.
Молитва — тепло в найлютіші морози,
В розбурханім морі міцні якори.

Молитва — це сила в безсиллі людському.
Молитва — зітхання моє в низині,
Це мед стільниковий в стражданні гіркому,
Підкріплення тіла і духу в мені.

Молитва — непізнана ще таємниця,
Молитва — секрет не підвладний серцям,
Це повна дарами духовна криниця,
Молитва — це благо, дароване нам.

Молитва — це двері, зачинені щільно,
Розмова з Ісусом один на один,
Коли я до Нього звертаюся вільно,
Коли піднімаюсь з низин до вершин.

Молитва — це битва, зусилля і воля,
Молитва — добром застереження зла
І радість велика, і щедрая доля.
Амінь, алілуя, осанна, хвала!



* * *
Годинник, маятник і часу плин
І неповторний, і безповоротний.
Ми часто не цінуємо хвилин,
Життя проходить наше безтурботно.

В народі кажуть: наші дні ідуть,
А місяці біжать, неначе коні,
Роки ж – летять, як птахи, і несуть
Сердечну втому й паморозь на скроні.

Як часто наші дні — лиш метушня,
Безцільна і суєтна, і безплідна.
І завжди нам не вистачає дня,
І човен наш, пливе й пливе безслідно.

Навчи нас часом, Господи, цінить,
Щоб Ти для нас не став суддею грізним,
Коли спитаєш нас за кожну мить,
Та щось змінити — буде пізно.



* * *
І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого – перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Що прийдуть відлиги хвилини...
Та лиш на даху сиротливо стоїть
Обмерзле гніздо журавлине.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.



* * *
Бере розбіг нове тисячоліття,
Дистанція — наддовгий марафон.
Вже маєм старт. Життя неначе сон,
А після сну блаженство чи страхіття?

А люд спішить, біжить — не зупинити,
Все похапцем, не обійшов би хтось.
Гарячий подих в спину — боїмось
Сповільнить біг, аби води попити.

Коней на переправі не міняють
(Можливо, тут політики й праві),
Вирішуючи справи візаві,
Та загнаних коней завжди стріляють.

Тисячоліття третє, зупинися,
Нехай народ повільніше піде,
Дорогу древню, батьківську знайде!
Народе, світе, вчасно пробудися!

Можливо, всі ми — загнанії коні,
Приречено до фінішу ідем,
І не для нас заквітчаний Едем,
І не за нас пробитії долоні.

Біжать, біжать усі на перегоні,
А нагороду прийме лиш один.
Хто біг на вірне, так, як неба син,
Той і спочине на небеснім лоні.