У родинному колі

Сестрі від сестри в день весілля, Юрій Вавринюк
Дружині, Тарас Вихованець
Мамі, Володимир Сад
Багатодітним матерям, Володимир Сад
Мамі, Ольга Міцевська
"Всміхнутись, доторкнутись, обімліти", Ольга Міцевська
Ниву орали тато, Сергій Рачинець
Мій шлях, Сергій Рачинець
"Ну хто нас поєднав, якщо не Бог", Сергій Рачинець
Сирітський притулок, Ольга Чорномаз
Дружині, Юрій Вавринюк
Маленькому синові, Юрій Вавринюк

Сестрі від сестри в день весілля
(В день одруження старшої доньки)

Ми йшли удвох. Дитячими ногами
Топтали трави, міряли сніги.
З реальністю ділилися казками.
Нам все було під силу й до снаги.

Ми йшли удвох. Ми, плачучи, сміялись,
Ділили навпіл ласощі й синці.
Ми мріяли, росли і сперечались,
Чи ще живуть різдвяні мудреці.

Ми разом вчились, шкодили, співали,
Одна одну тягли і вгору, й вниз.
З дитинства в юність впевнено долали
Одну дорогу, рідну аж до сліз.

Ми вірили в її благословення,
Її встеляли вірою в Христа.
Вона ж вела в доросле сьогодення,
Де розлучає нас омріяна фата.

Вже дві дороги ляжуть у майбутнє,
Секрети вже нестимеш не мені.
Вже не по нашій, по твоїй дорозі
Проскаче принц на білому коні.

Ми йшли удвох.
              Удвох ітимеш далі,
Разом нові нестимеш тягарі.
На двох любов, невдачі і печалі,
На двох думки й розмови до зорі.

Настало літо. Ще зелене збіжжя.
Але життя вже повниться зерном.
Ми разом йшли.
              Весільне ж роздоріжжя
Нові дороги стелить нам обом.

Нехай відтінки ніжної пастелі
Дороги наші вкрасять навіки.
Нехай вони ідуть, як паралелі,
На відстані сестринської руки.
Юрій Вавринюк



Дружині

Травневих струн торкається весна…
Позаду віхоли, позаду лютий холод —
Буяє цвітом рідна сторона
І пелюстками стелиться довкола.

Весняий грім, весняний дощ… Лугів,
Гаїв, лісів дзвінке різноголосся
Сповняє душу аж до берегів,
По самі вінця! У прозору просинь

Твоє й моє вплітається єство…
Травневе сонце так ласкаво світить,
А ми життям, дарованим на двох,
Йдемо, за руки взявшись, наче діти.

Серпанок ніжний пестить далину,
Цвітуть бузки, горобина й каштани.
Гудуть джмелі, збудившися зо сну,
Між яблуневих пелюсток духмяних…

Сердечних струн торкається весна,
Й вони бринять, наповнені любов’ю…
Горить ранковим сяйвом далина.
Позаду віхоли і холоди зимові…
Тарас Вихованець



Мамі

Твої літа —
             ;Для нас свята.
Твої слова —
             У молитвах.
Твоя сльоза
             На небесах.
Твоє тепло
             Нас берегло.
В очах твоїх
             ;І плач, і сміх,
І давнім смутком
             Спомин ліг,
І оберіг,
             І наш поріг,
І час,
             ;Що збіг.
Володимир Сад



Багатодітним матерям

Я хочу перед вами прихилитись,
Прості, багатодітні матері,
Й за вас сердечно Богу помолитись,
Благословенні сестри-трударі.

Так часто вас цей світ не розуміє.
Ви чули сміх, насмішки, співчуття.
Вас вчили ті, хто ніби жити вміє,
Бо ви, мовляв, не знаєте життя.

Не раз бувало, «мудрі добродії»,
Що не спроможні приховати зло,
Хотіли вас позбавити надії
Й згубити те, що вже у вас жило.

І ворог підступав, і в серці — битва.
Ці почуття не просто передать.
І лиш свята до Господа молитва
Давала сили злу протистоять.

В турботах — дні, в безсонні — темні ночі,
Гойдання-колихання до зорі.
Любов’ю ваші виповнені очі,
Прості багатодітні матері.

Яке ж багате серце треба мати,
Щоб так любити і тепло давать!
Благословенна ти у Бога, сестро-мати,
В тобі живе Христова благодать.

А жінка, що ніколи не родила,
Яка свідомо знищувала плід, —
Не мати це, а може, й не людина,
Це тільки безталанний інвалід.

Та нас усе ще вчать із-за кордону
(Неначе ми ще й досі в постолах)
Рівнятись на оспівану мадонну
З однісіньким дитятком на руках.

Вам рання сивина туманить скроні,
Співає осінь пісню вам свою.
Ви відпочинете в Христа на лоні
У рідному, бажаному краю.

Я хочу вам подарувати квіти,
Та Бог, випереджаючи мене,
Уже вам дав букет — це ваші діти —
Багатство і небесне, і земне.
Володимир Сад



Мамі

В круговерті клопотів одвічних
День новий несе нові тривоги…
«Мамо, прочитай мені про Бога!» —
Шепіт доні — наче з неба вістка.

Я в проханні цьому чую дивну
Ангельську мелодію стокрилу.
… Знаю, мамо, часто бракне сили —
Але не відмов — знайди хвилину.

Прочитай — натхненно і красиво —
Щирістю війни в дитячу душу.
Хай в ній розквітне невмирущо
Божого спасіння вічне диво.
Ольга Міцевська



* * *
Всміхнутись, доторкнутись, обімліти,
Сяйнути, пригорнутись, заясніти,
Черпати пригорщами Божу благодать
І в п’ятдесят отак, як в двадцять п’ять.

Грайливо підморгнути, все простити,
Палати, гріти, але не згоріти…
Чи ж не чудово, як серця горять
У сімдесят отак, як в двадцять п’ять.

Обняти ніжно, серцем прихилитись,
Втішатись, мріяти, цвісти, радіти…
Дарма, що дні до вирію летять…
І в дев’яносто так, як в двадцять п’ять.

Та біль чужий нести, немов свій власний
Й задля любові — гордість розіп`ясти
У світі, де громи злоби гримлять,
Навчитись треба в юних двадцять п’ять.
Ольга Міцевська



Ниву орали тато

Ниву орали тато
Сіяли в землю жито
І говорили часто
Мудрі слова тоді:
— Що не кажи, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Слухав його пораду.
Все це було зворушно
Потім пішов у місто
Хліб добувати свій.
Пам ’ять тепер нерідко
Докором ранить душу:
— Як же ти, як без Бога
Хочеш збагнути світ?
Як же забув ти мудрість
Батькових слів пророчих?
Чом же і досі блудиш?..
Боже, прости мені.
Стежкою, через поле,
Променем через ночі
Я повертаюсь знову
В лоно далеких днів.
Там же орав мій батько,
Сіяв у землю жито...
Тільки своїм вже дітям
Я повторю тоді:
— Що не кажіть, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Сергій Рачинець



Мій шлях

Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.

Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.

Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.

І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла мама —
О, як сьогодні вдячний їй за це.
Сергій Рачинець



* * *
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.
Хай заздрять нам з тобою солов’ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.
В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків.
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.
Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить, будем вічно молоді.
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні, справді не радіти?
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?
Сергій Рачинець



Сирітський притулок

За цим порогом зовсім інший світ,
За цим порогом погляди питальні,
Душа дитяча — деревце без віт —
З безрідного коріння проростає.

Самотній пагін у людськім саду,
До рук нехитрих хилиться несміло,
Даруючи (на щастя чи біду?)
Свою любов — кисличку перезрілу.

І слово тут, як хвиля об граніт,
Об погляд розбивається дитячий.
І свята наші, і звичайні дні
Вже набувають інших барв і значень.

За цим порогом плаче дикий сад,
У тім саду ростуть самотні душі.
Тут сонце. Але вічний листопад,
І завжди добрий тільки хліб насущний.

Бо тут любові теплий коровай
Щоденно роздається по крихтині,
Тут милосердя й вірності жнива
Живуть у кожній скривдженій дитині.

І погляду з доріг не зводить марно
Дім, у котрім завжди живе чекання,
Дім, у котрім є все — немає мами,
Дім, у котрім розкаявся б і Каїн.

О, цей питальний погляд, що ридає...
Ця ручка, що долоню обпекла...
Але сюди «зозулі» прилітають
Лише, щоб залишити немовля.

Такі гіркі, обвуглені плоди
З Семирамідиних садів химерних.
Нехай не на душі горять сліди
Нечистих ніг — на цих тоненьких нервах...

Їх матері забули в цьому домі,
Та не забув Ісус, Йому — «Осанна!»
Його рука повік не знає втоми
У Небі й на землі — під Небесами.

За цим порогом зовсім інший світ,
Ці діти платять, наче судді строгі,
За благочестя — доглядать сиріт,
Всіма забутих, крім святого Бога.
Ольга Чорномаз



Дружині

Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.

Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.

Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.

Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,

Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.
Юрій Вавринюк



Маленькому синові

Молися сину...
    Хай слова дитячi
Перлини мов нанизує душа.
Нехай вони ведуть через невдачi,
Хай та молитва свiтить, мов свiча.

Схиляй колiна.
    Дасть молитва сили.
Без неї ти — як птаха без крила.
Молися, сину, поки не змарніли
Тендiтнi сходи щиростi й добра.

Молися сину!
    Небо пильно слуха
Твої слова невпевнено-простi.
В молитвi ти знайдеш для себе Друга,
Який тебе не лишить у життi.
Юрій Вавринюк