Українська християнська поезія

Християнство в поезії

З думкою про вічність

Ніч — хіба що символічна,
Бо ніхто не спить ніде.
Рік старий пішов у вічність,
А Новий до нас гряде.

З ним — нове тисячоліття
Зачинає свій розбіг.
О, як в небі зорі святять,
Аж якось не по собі!

Аж тривожно, урочисто,
Незбагненно на душі,
Світлі помисли пречисті
Хтось в мені розворушив.

Серцю дав нову надію,
Що не все в житті дарма.
Хто любов з Христом розділить —
Той збагне: журби нема.

Хай іде до нас у гості
Рік Новий в цю дивну ніч.
Він — від Бога, з високості,
Для нових уже сторіч.

Шлях до вічності, де справді —
Ні початку, ні кінця.
Може, рік цей буде в радість
Для усіх нас, для Творця?

Я ж йому у кожнім слові
Віддаю душі тепло…
Може, рік цей — Рік любові?
Хай би справді так було.
Сергій Рачинець

Вічні оселі

Прилітають птахи до оселі моєї,
Щовесни прилітають вони.
Під вікном розцвітають біленькі лілеї,
Скоро — літо! А що восени?

Відцвітатимуть айстри, ключами полинуть
У далекі краї журавлі.
Так і ми свого часу домівки покинем,
Бо не вічне ніщо на землі.

Але в небі чекають нас кращі оселі,
Кращі квіти і кращі сади.
Потішаймо сумних, щоб ставали веселі,
Там надіємось жити завжди.
Василь Процюк

Два береги
І
Там ангел смерті, добрий і печальний,
Чекає у човні з веслом в руці,
І, мов нічні лілеї, зорі дальні
Гойдаються тихенько у ріці.

Там вщухне біль, що серце увібрало
На довгому, задовгому шляху
У світі, що палає вічним шалом
І що плекає посмішку лиху.

Там сяду я у човен свій останній,
Занурить ангел у зорю весло,
На трепетному, ніжному світанні
Мене не стане, як і не було.

ІІ
На золотому березі любові
В сапфіровому плетиві ріки
Лопочуть радісно ліси казкові,
І лань підходить сміло до руки.

На золотому березі любові,
Де рожевіє світанковий рай,
Цвітуть лілеї ніжні та чудові,
І райдугами грає небокрай.

І тут кінець усім моїм стражданням,
На берег, що не відає біди,
Веде мене зоря моя остання,
В діброви світлі, в запашні сади.

Близька а чи далека та година,
Не зміниться, не висохне ріка,
Де стомленого серця батьківщина,
Де Батечко на мене мій чека.
Галина Манів

CREDO

До височин, де зоряний простір,
Де далечінь така безмежно синя,
Я переможно підіймаю зір
Як обрана для Вічності людина.

Життя мойого тисячі доріг
З’єднала ув одну вузька стежина:
Її кінець — то Батьківський поріг,
Її початок — смерть Боголюдини...

Цей світ мені не стелить споришем —
В його словах любов на крок від зради:
То біля серця проповзе вужем,
То обдає ураз холодним градом.

Та я живу, я уперед іду,
Хоч вкрилась путь уламками граніту,
Бо силу в Бозі віднаходить дух,
А не в отруйній каламуті світу!

Храню у серці Істини слова —
Вони життя основа непорушна,
В них віра благодатна і жива,
Що з прірви смерті визволяє душі...

До неосяжних Божих височин
Я кожноденно піднімаю очі...
Благослови, прошу, святий почин
Мого життя, Спасителю і Отче!
Тарас Вихованець

* * *
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.

І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.

Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.

І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.
Ольга Міцевська

Мелодії часу

1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно...
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.

Горить душа... То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути...
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —

Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу...
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти...

2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.

І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.

Знов серця біль переросте у відчай,
В образу — слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.

І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.

3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.

Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.

Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.

4. Досягти
Жовте листя... Замріяний сум...
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.

Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.

Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.

І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як же прагну небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.
Ольга Міцевська

Силуети вічності

Небом блакитно-ніжним,
Зоряним поглядом ночі,
Спалахом блискавки грізним
Вічність дивиться в очі.

Погляд цей душу зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.

Щедрістю сліз відчайних,
Щирістю слів відвертих
В серці життя лишає
Вічності силуети.

Сила їх незбагненна
Трепетом повнить душу.
Цю глибину одкровення
Я осягнути мушу.

І як в долині плачу
Смерті загляну в вічі,
Божу любов побачу —
Ту, що дарує вічність.

Душу вона зігріє,
Піснею в ній озоветься.
І озорить надія
Тиху молитву серця.
Ольга Міцевська

* * *
Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як ішов Він на небо
Дії 1:11

— Ото, незабаром приходжу! — тривожним сум’яття
майнуло над світом.
— Ото, незабаром… – бентежним відлунням озвалося в серці.
… А на щоці усміхнена сльоза завмерла —
загасити боялась надію, що сяйнула в глибинах єства.
Сяйнула і… ні, не погасла…
Розквітла —
Стрімким польотом душі, окриленої чеканням.

Та невпинний час хвилинами стікав у забуття чи у спомин…
І надії несміливий поклик губився в стоголосому мовчанні.
- - -
— Ото, незабаром приходжу!..
Приходь, Наречений! Твоя наречена
Чистим вісоном огорнена…
Й оливи в світильниках досить.
Але задрімала —
либонь, вже втомилась чекати.
— Так — незабаром прийду!
- - -
…Прокинься, душе, пробудися! Воскресни із мертвих, надіє!
Твій Цар повертається, тішся.
Хай світ цей позаздрить, побачивши радість твою
І голос почувши, що кличе: «Прийди!»
Прийди, Господи Ісусе!
Ольга Міцевська

* * *
Душа — як політ у птахи,
А птасі потрібне небо.
Та вловлюють бідолаху
Щоденні земні потреби.

Втікай із сільця, рятуйся,
В неволі ослабнуть крила,
Із Богом щодня спілкуйся —
Без Нього ти є безсила.

Манять і милують око
Бездонні блакитні далі —
Твоє — усе там — високо,
А тут — тягарі й печалі.

Цінуй відведеним часом,
Випрошуй у Бога сили:
Душа — як політ у птахи —
Хто знає, коли у вирій?...
Ольга Лазарук

* * *
Зажурились думи. Журавлями
Закружляли в високості мрії.
Ще, здається, осінь за горами,
Ще весна надією тепліє.

А душа журливо щось курличе.
Чужина — хоча й гніздечко звите...
А душі наснилась знову вічність —
Давня мрія, сонцем оповита.

Промайнула в злеті журавлинім,
Заясніла у небесних далях.
Я ж бо думала здіймусь, полину,
Але сили мало, ой як мало.

Та не здамся із гріхом в двобої,
Хай душа міцніє в грізнім гарті.
Знаю, ради вічності й собою,
І життям пожертвувати варто.
Ольга Міцевська

Приготування приходу Господа

Світильники запалені, горять,
Хліби жертовні вже теплом парують —
Всі сили Божі, вся земная рать
Прихід Ісуса як судді готують.

Пора надходить збутися Словам,
Що вписані у час, у долю світу:
Час, визначений Господом, сплива,
Пора надходить Істиною жити.

Вона наверне всіх на Божий круг,
Вогнем небесним всі просвітить душі:
І чий ти ворог, чий ти вірний друг —
Розділить всіх, як океан від суші.

З очей духовних витече туман,
Коли почують наші душі Голос грізний.
І жах відкриє твій самообман,
А радість — віру. Це не зміниш — пізно.

Відкриється усе твоє земне,
Усе мале, усе твоє велике,
І кожну душу присуд не мине —
Той присуд Божий, що уже навіки.

Ти не шукай той день в календарях,
І не потрібно ним серця лякати:
Бо кожного чекає власний шлях,
Що знає Небо — те землі не знати.

Тримай своє життя у чистоті,
І власне серце грій в долонях віри:
Тоді твій Бог, як і в земнім житті,
Тебе крізь присуд проведе із миром.
Юрій Монда

Сказання про виклик до Бога

Коли людина зморена засне,
І знак до неї із небес надходить —
На мить коротку дух її майне
До Бога в небо, на коротку сповідь.

Дух скаже все, що скоєне було,
Відкриє Богу помисли таємні,
І що людину із пуття звело,
Які у неї мріяння недремні.

Перерахує все, до волоска
На мертвім тілі, що собі ночує:
Його торкнулась Істини рука,
Та присуд Божий тіло не почує.

А дух смиренно встане із колін,
Коли одержить присуд — Боже Слово.
В пошані Богу зробить він уклін,
І в мертве тіло завітає знову.

І буде Слово Боже — «Так» чи «Ні»,
Допоки світ стояти буде світом:
«Ні» — їй горіти у смолі, вогні,
«Так» — їй в Ісусі Господа любити.

І сказане нікого не мине,
Бо це вже камінь, пущений із пращі:
Своїх Ісус до серця пригорне,
А інші — всохнуть, щоб горіти краще.
Юрій Монда

* * *
Коли печаль розкаяння сльозою
До ніг Христа пробитих упаде,
Світанком тихим, чистою росою
Утіха-радість в серце увійде.

Воріт небесних вчиниться багатство.
Із уст Царя, як музику хвали:
«Прийдіть, — почують, — успадкуйте Царство,
Готове вам, щоб там, де Я, були».

Ясніше сонця, сяєво заграє
В благословенних серця чистоті,
Престол предвічний радо привітає
Тих, що прийдуть, як ангели святі.

Скорбот дощі розмиють душ жорстокість,
Поллється з сліз молитви теплота,
Жало печалей змиє в невідомість
Пролита кров спасителя Христа.
Євген Поліщук

Бог прийме мене

Вже тумани осені
Заступають просині,
Прохолоду росяну
Спраглі зела п’ють.
Сонечко збайдужене
Вигляда примружено:
Що до краю теплого
Журавлі несуть?

Літечком напоєні
І любов’ю сповнені,
В тузі мають крилами
В неба оксамит.
Батьківщину сонячну,
Вічністю осонцену,
Не замінять провесни,
Як на серці гніт.

Знаю: цвіт осиплеться
І трава нахилиться,
Все надбання тліннеє
Марно промине.
З батьківською вірністю
В батьківщині –вічності
З серцем упокореним,
Бог мене Прийме.
Євген Поліщук

Прийме Господь

Прийме Господь
До вічної оселі.
Відходить плоть —
Тіла встають нові.
Горять-цвітуть
У серці дня пастелі
І розтають
Завії снігові.

На чистім тлі
Нового неба зійде
Краса землі
Нової, у вінку,
Веселість днів
У юні душі прийде,
Плоди трудів
Зіллються у ріку.

Не буде меч
Плачу в серця вражати.
З покірних плеч
Голів вже не зітнуть,
Родить на страх
Не буде сина мати,
В сердець садах
Лиш мирти зацвітуть.

Прийме Господь
До вічної оселі.
Хай скиглить плоть—
Розкайся і прийди.
В Отця краю
Знайдуть благословення,
Як цвіт в маю,
І ніг твоїх сліди.
Євген Поліщук

Прагну неба

В глибинах неба, в безмірах його
Моє минуле і моє майбутнє,
Та невгасимий вічності вогонь,
І сущого Володар Всемогутній.

Схиляюсь на коліна перед Ним,
Бо грішний досі в цій Долині Плачу.
В цих буднях сірих і їдких, як дим,
Я ще живу і щось, здається, значу.

Та неба, неба прагну все одно,
Напитись досхочу його блакиту.
Немов магніт притягує воно
Мою стражденну душу несповиту.

Лиш там свій порятунок віднайду,
Де вже ні зла, ні темряви земної,
Де Бог-Отець. Де Син Його і Дух
Приймуть мене і лишаться зі мною.
Сергій Рачинець

Поклик вічності

Пил віків осіда на обвітрені скроні,
Біль років на душі борозну залиша…
І чомусь мимоволі до неба долоні
У нечутній молитві підносить душа.

Чом так вабить її голубіні ніжно-чиста,
Неосяжна жадана тремтлива глибінь,
І яса, золотава яса промениста,
І безкраїх просторів німа далечінь?

Що шука вона там, в споконвічній блакиті,
Серед шепоту нам недосяжних орбіт?
Чом свій погляд туди підіймає щомиті
Коли сковує душу безвиході лід?

Чи ж не тому, що десь за незримою гранню
Є Першопочаток людського життя,
Є Творець — то для Нього слова полум’яні
Родить наша душа, плачучи, мов дитя…
Тарас Вихованець

* * *
Незбагненний, сяючий, незвичний
Наш Едем, наш вічно юний сад.
Ми побачим Господа Обличчя
На обітованих небесах.

І обнімуть нас Отцівські руки,
І розквітне музика надій —
Після безкінечної розлуки
Ми повернемось в Отцівський дім.

Мить — як вічність в горнім Отчім краї,
Вічність, наче мить — у небесах,
Мудрість Божа часу грань стирає —
Зору відкривається краса.

Брами відчиняються високі,
А за ними — сяйво без кінця.
Несміливі і щасливі кроки —
У обійми вічного Отця.
Ольга Чорномаз

Чекання

Iз сумом i болем у небо дивились,
Де тiльки що зникла Учителя плоть.
Одинадцять вуст в однiм подиху злились
I тихо шептали: «Скорiше приходь».

...Проходили роки. Хрести i камiння
Писали останню сторiнку в життi.
Вмирали апостоли, повнi терпiння,
Й чекали Iсуса — уже в майбуттi.

Вiки пролiтали. Христове наслiддя
Чекало завжди, що Спаситель прийде.
Здавалось: розпукло оливкове вiття,
Збулися прогнози, ось-ось Вiн гряде.

Нам також здається, що чуємо кроки.
Двадцяте столiття збирає плоди.
I так, як апостоли, дивлячись в небо,
Ми просим в молитвах: «Скорiше прийди!».
Юрій Вавринюк

Вірю в безсмертя

Вiрю в безсмертя душi,
В щастя iз Богом й розплату.
В клопотах буднiв чи просто в тишi
Вiчностi бачу прикмети.

В працi щоденнiй iз потом солоним
Гаситься вогник життя.
В п’янцi, в розпустi, в глухiм беззаконнi
Люди живуть без надiй в майбуття.

«Що там, за смертю?» — не модною стала
Тема про вiчнiсть, про ад чи про рай.
«Вiрять у Бога лиш люди вiдсталi,
Зараз наука веде в свiтлий край».

Тiльки чому ж так багато вiдчаю,
Стiльки тривог, самогубств i шукань?
Стiльки жорстокостi, злоби без краю,
Зраджених мрiй i пустих поривань?

Нi, не приносить спокою людинi
Модна iндустрiя втiх та розваг.
Тiсно душi, i забуте сумлiння
Часто розбуджує внутрiшнiй страх.

Душу тривожить одвiчне питання
Iстини, смислу i цiлi буття.
Але, на жаль, всi столiтнi шукання
Так i чекають свого вiдкриття.

Душi в безсмертя, до вiчностi рвуться,
В спокiй небесний, в обiйми Творця.
Бiдна людино! Коли вже проснеться
В серцi твоєму життя без кiнця?

Чи розгориться в душi неспокiйнiй
Вогник далекий едемських надiй?
Втрачене щастя, безсмертя i вiчнiсть
Знайдуть притулок в особi твоїй?..

Дякую, Боже, що розумом свiтлим
Вiчнiсть я бачу, немов наяву.
Вiрю в безсмертя серцем я чистим,
Вiрю, а значить — живу.
Юрій Вавринюк

Ностальгія

В часи розлуки iз землею,
Де народився ти i зрiс,
Не раз доводиться душею
Томитись мало не до слiз.

I хата рiдна часто сниться,
Щораз в уявi постава.
Знайома батькiвська криниця
Дорожче золота бува.

Але хiба зрiвняєш тугу
За тим куточком дорогим,
Коли згадаєш землю другу,
Що свiтить сяйвом неземним?

Свята країно, земле мила!
Небесний край моїх надiй.
За тебе я готовий смiло
Вiддати край отцiвський мiй.

Душа без тебе — мов камiнна,
Немов у спеку без води.
I де б не був я, неодмiнно
Мої думки летять туди,

Туди, де зорянi оселi
Мене чекають стiльки лiт.
Де вiчнiсть владно та врочисто
Земний зупинить мiй полiт.

I я без жалю та вагання
Залишу рiднiй край i дiм.
А поки лиш одне чекання
Керує всiм життям моїм.
Юрій Вавринюк

Кладовище

Похилений хрест, як підбите крило,
Скупа епітафія, прізвище й дати.
Холодний граніт і зів’яле зело,
І розпач із присмаком вічної втрати.

І спокій.
І тиша.
Палаючий клен,
Що листям багрянить стежину.
І сумно рябіє від доль та імен,
Смерть дихає холодно в спину.

Тут весен квітучих ніколи нема.
Одна лише осінь, одні листопади.
І спокій.
І тиша.
І сиза пітьма...
Упасти б на землю — й ридати.

І — «Вічная пам’ять»...
Та що з неї тим,
Для кого скінчилося літо.
Все наскрізь пропахло полином гірким,
І нам десь тут місце «забито».

Тут іноді згадують Боже ім’я:
«Хай царство небесне їм буде...»
Та тільки чому так ридає сім’я?
Чом розпач закрався у груди?

Не знайдене небо було за життя —
На цвинтарі годі й шукати.
Навіщо Ісусу могильне сміття —
Життя ж пожаліли віддати.

Хрустить під ногами не листя, а біль, —
І мрії сховала могила.
Зійшлися стежини життя звідусіль —
Скінчився політ, бо підрізані крила.

... За цвинтарем села розкинулись ген,
І ллється проміння в блакитну долину.
А тут — вічний спокій...
Всихаючий клен,
Що вже не багрянить стежину...
Юрій Вавринюк

Золоті дзвони

А вулиці міста – чисте золото
Об’явлення 21:21

1. Набат
Горе, горе тим, хто живе на землі
Об’явлення 8:13

Полин-зоря Чорнобилем спливає,
І страх терору стискує петлю.
Апокаліпсис щедро пожинає
Посів гріха. Збирає без жалю
Страшну данину. Голод і посухи,
Цунамі грізні, атом та війна…
Стукоче серце лячно так і глухо
Набатним дзвоном. Скільки ще вина
Свойого гніву виллє Бог на землю?
І дітям що у спадок ми дамо?
Ріка гріха давно прорвала греблю
Й з брудним потоком в прірву летимо.
І брат на брата руку піднімає,
Вже десь готовий смертник-терорист
На «ратний подвиг». Десь дитя вмирає
Від голоду на фоні ситих міст.
Прогрес — і ницість, космос — і безсилля.
Останній час як фінішний забіг.
І штучний цвіт давно на всохлім гіллі
Холодним снігом падає до ніг.

2. Благовіст

Оце оселя Бога з людьми і Він житиме з ними!
Об’явлення 21:3

Що доброго знайшов Ти, Вічний Боже,
На цій землі, жорстокій і німій?
Та Ти прийшов — й зажеврів ранок гожий.
Ти дав надію в царстві безнадій.
Ти нам приніс примирення і волю,
Ти нам відкрив оновлені світи.
Ти зупинив прокляття чорну долю
І крила дав, сказав душі: «Лети!
Лети в оселі щастя і спокою,
Там рідний дім, там батьківське гніздо.
Сміливо йди стежиною земною
Через насилля, страх, жорстокість — до
Вершин тріумфу з серцем вільним й чистим,
Там Я зустріну батьківським теплом».
…Мій Господи, Ти йшов шляхом тернистим,
Щоб я ішов протоптаним шляхом.
…Серця з’єднаєм в вічності оселях —
В одному ритмі битиме життя.
Й у небо чисте усміхи веселі,
Як символ миру, голубом злетять.
Юрій Вавринюк

* * *
Дрімає річка. Всюди тиша.
Туман над травами лежить.
Травнева нічка. Хто опише
Її захоплюючу мить?
Хто може словом передати,
Красу казкову оспівати,
І таїну її відкрить?
                І я стою, мов онімілий,
                Травневу тишу з ночі п’ю...
                Мабуть, цей край, святий і милий,
                Лиш оспівати солов’ю...

Дивлюсь угору. Небо й тиша.
Я в Отчий дім думки несу...
Небесна земле, Хто опише
Твою омріяну красу?
Хто оцінити сповна зможе
Твій вічний ранок, Чисту й гожу
Любові Божої росу?
                Мовчу. Замовкла пісня квола.
                Едемську велич з неба п’ю.
                Мовчу.
                                Бо небо
                                                оспівать ніколи
                Не вдасться навіть солов’ю.
Юрій Вавринюк

* * *
Всі потоки до моря пливуть
Екклезіяст 1:7

Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.

Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека...
Душа ж моя прагне —
неба!

Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.

Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти...
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.

Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.

Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.

Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.
Юрій Вавринюк

* * *
Життя спливло.
Знесилені світанки
Зійшли росою в спеку трудоднів.
Життя — як мить. Лиш виглянув на ґанок,
А день, гай-гай, вже спогадами сплив.

І знов тумани.
Тільки вже — осінні.
Дощем холодним вмилися літа.
І хворобливо видовжені тіні
На сірий шлях тополя відкида.

Життя спливло.
В долоні втерло долю.
Лишилась в пісні фінішна строфа.
Що буде в ній: чи сірі нотки болю,
Чи в небо злинуть вдячності слова?

Життя пройшло.
За сутінками ночі
Віч-на-віч стріне Вічная Любов.
Чи опущу додолу сумно очі?
Чи гляну сміло: «Господи, дійшов!»?
Юрій Вавринюк

* * *
Мене чекає небесне місто —
Немов перлина в долонях хмар.
Там вічне сонце у небі чистім,
Там вже не буде сльози і чвар.

Полощуть віти в криштальних водах
Життя дерева без весен й зим.
Там все довкілля — краса і згода,
Нема там місця жорстоким й злим.

Мене зустрінуть перлинні брами,
Смарагд і яспис, сапфір й топаз.
Там не потрібні величні храми,
Там не потрібно лічити час.

Та ці багатства слабка подоба —
Весь блиск каміння, тріумф вінця —
Супроти того, що має небо:
Найбільшу цінність — любов Отця.
Юрій Вавринюк

Емігранти

Нелегка доля випала Вкраїні:
Монголи, іґо, визвольні бої,
Князі-чужинці, зрадники свої,
І чорні хмари орють небо синє.

Тужливо плаче пісня журавлина:
В своїй землі немає талану.
Вкраїнці їдуть в сіру далину,
В дорогу взявши спогадів жарини.

Підкинула, як та зозуля сиза
В чужинські гнізда вигнанців-дітей.
Пішли шукати щастя у людей,
Бо не зігріє мати доньку й сина.

Чужі краї збагачують собою,
Нерідну землю зрошують поти.
А виростають схилені хрести,
Покроплені вкраїнською сльозою.

У ґрунт чужий вгризається коріння.
Вже юна зелень ранок зустріча.
Вона вже скине болі із плеча,
Й новим життям зросте старе насіння.

Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко?
Та чи звикати зболеній душі?
Хоча і топчем рідні спориші,
Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.

Помремо скрізь. Ніде не буде пухом
Сира земля. Вона для нас чужа.
Вона для тіла грішного межа,
Після якої нам піднятись треба духом.

Ми емігранти. Доля розкидає
По цілім світі, вигнанців землі.
Працюєм важко з потом на чолі,
І погляд в небо, в вічність піднімаєм.

Ми громадяни вічної країни,
Яка зорею світить нам здаля.
Ми емігранти. Тут — чужа земля.
А там чекає Батько нас...
Як доньку й сина.
Юрій Вавринюк

Падає час у вічність

Падає час у вічність —
ніч за днем,
і застигає звично
янтарем.

В гранях, що звуть «минулим» —
біль, жива
радість людська, самотність,
і слова.

В сферах століть іскриться
мить добра.
Людству ж інколи сниться
крові гра.

Падають на терези
вчинки й схлип.
Йдемо життям, мов лезом.
Ой, не схиб.
Світлана Касянчик

Все мине...

Ти давно від чекання втомилася,
Але, вір, все мине-перемелеться.
То зима довгим шлейфом метелиці
У гілляччя колюче вчепилася
І не хоче здавати позиції.

То швирне льодяними сніжинками
Ув обличчя, неначе жаринками.
То засипле стежки кучугурами
І сховає надію за мурами…
Слабне сила — зростають амбіції...

А підсніжники з Книги Червоної
Скоро будуть в ліси повертатися.
Треба кращих часів дочекатися —
Сива мудрість людей переконує,
Бо не вічна лютнева метелиця.

Вже вода оживає під кригою,
Вже лелеки залишили Сирію
І додому вертаються з вирію.
Ось востаннє запахне відлигою. ...
Все мине, вся біда перемелеться!

Все, що Бог обіцяв тобі — збудеться.
Біль затихне. Тривоги забудуться.
Тільки вдячність у серці залишиться.
Книга пам’яті ближніми пишеться.
Нова пісня тобі подарована.

Хай летить вона в небо торжественно,
Навіть під завивання метелиці.
Все одно — вся біда перемелеться.
Віра — сильна. Надія — Божественна.
Ти від смерті — Предвічним врятована.
Світлана Касянчик

Новорічне

Ось і все. Рік закінчився. Він відлетів
У куточок буття, що назвали «Історія».
Вже й останні молитви в небесний архів
Ангел Божий заніс. Вже нова ораторія

Із натхненних сердець до престолу летить —
Не підвладна всесильній земній гравітації.
Перед Вічним в пошані схилилися нації
У надії, що й цей рік Він благословить.

З Новим Роком! Курантів старих передзвін
Прозвучав таємниче: тече все, міняється.
Рік пройшов непомітно; новий починається.
І хто відає-знає, яким буде він?

Всі ми хочемо жити у радісні дні,
Всім, без винятку, хочеться бути щасливими,
А жіноцтву, до того ж, лишатись вродливими;
Щоб блаженством світились родинні вогні.

І летить по землі побажання луна.
Хоча в різних народів — несхожі традиції,
Різний розвиток, навики та eрудиція —
«З Новим Роком!» — і в джунглях, і в замках луна.

Нехай Бог Милосердний хранить усіх нас.
Хай не сковує Землю мороз ворожнечею.
Щоб вона, неоскверненa біженців втечею,
Розцвіла добротою і дружбою рас.

Хай цей рік стане роком небачених жнив.
Об'єднавшись любов’ю святою, братерською,
Будем жити турботами місіонерськими,
І робити усе, що Христос заповів.

Не тривожтесь! Панує Господь! Він — Живий!
Новий рік зустрічаємо радо, з надією.
Ми — заручники часу — про вічність мріємо.
Там, де літ вже не буде, — наш дім дорогий.

Але ж ми на землі проживаємо поки.
І тому, дорогенькі, з Новим вас Роком!
Світлана Касянчик

Душа чекає, Господи, Тебе

Душа чекає, Господи, Тебе.
Вона летіла б вже тепер додому.
Мене так вабить небо голубе!..
Та це Тобі лиш, Господи, відомо.

Зітру порою із очей сльозу...
Сумую так за вічним світлим краєм.
Я буду йти крізь вітер і грозу.
Ісусе мій, з Тобою все здолаю.

Коли від болю серце защемить,
Коли лукавий хоче спокусити,
У небі синім я знайду в ту мить
Твій ніжний погляд, любий мій Спаситель.

Блакить небесна, пречудова ти!
Я музику чудесну серцем чую.
Той спів, що лине ген із висоти...
Ти ним, Ісусе, рани всі лікуєш.

В Твоїх руках — навіки, мій Господь,
І тільки Ти — Творець моєї долі!
Просила б я: «Сьогодні вже приходь!»
Та не моя — Твоя хай буде воля.

Чи довго тут — відомо лиш Тобі.
Дай сил не загубитися в спокусах
І не ослабнути у боротьбі...
У тиху пристань приведи, Ісусе!
Романішина Олена