Українська християнська поезія

Ваші побажання та ваші поезії надсилайте на адресу
poet(собачка)online.ua

Християнство в поезії

Життя як воно є

Ти знаєш досконало кожен крок,
Невпевненість моя Тобі відома.
І, даючи щодня новий урок,
Перевіряєш вивчене удома.

Підкреслюєш червоним олівцем,
Гортаєш за сторінкою сторінку,
А в серці біль і невимовний щем –
Незадовільна знов моя оцінка.

Невиконані вправи про любов,
На милосердя списана задача…
А скільки ще неточностей знайшов
В моїх словах, обіцянках гарячих.

Десь поспішила, залишивши слід
І величезну пляму від чорнила.
Хотіла словом розтопити лід,
Але абзац «смирення» пропустила.

Я думала, почую докір Твій
За кожен розділ, приклади і вправи,
Але узяв Ти мовчки зошит мій
І всередину білий аркуш вставив.

Не грізний погляд вчителя-судді,
В Твоїх очах помітила загадку,
Яку не розуміла ще тоді,
Та мовив Ти: «Почни усе спочатку».

Я з острахом відкрила зошит свій,
Сльоза скотилась тихо на сторінку.
Ти витер помилки і в щедрості святій
Залишив місце на нову оцінку.

Сьогодні вже твердішим став мій крок,
І хоч так часто ще пишу невміло,
Та все ж несу на кожен Твій урок,
Заповнений старанно аркуш білий.
Олена Романішина

Не жалійте

Не жалійте того, що жаліти не варто,
Якщо навіть і мрії в житті не збулись.
Хай минуле в журбі догорає, як ватра,
З тим минулим порвіть все, що мали колись.

Не жалійте ніколи за тим, що вже сталось,
Чи не зможе вже статись в прийдешньому дні, —
Тільки б ваша душа, наче небо, сіяла,
Розквітали б, як квіти, надії у ній.

Не жалійте в житті доброти свого серця,
Якщо навіть за те — тільки посмішка вслід,
Якщо в генії хтось, хтось —
в начальство проб’ється,
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.

Ні про що не жалійте! Й не треба амбіцій,
Якщо навіть за труд вам заплатять гроші.
Хтось нехай геніально заграє на скрипці,
Але ж пісня із вашої буде душі.

Ані страчених літ, ані щастя земного,
Що прийшло і пішло, як весною — вода, —
Ви ніщо не жалійте, хіба що — одного —
Не прийти до Христа, що за вас постраждав.
Сергій Рачинець

* * *
Цілий вечір онук захоплено
На комп’ютері малював:
Тин старий і бабуся згорблена,
За хатиною — в рясці став.

Із натхненням курсором впевнено
На екрані наводив лад.
Ось ще трішечки — й поле встелено,
Крихти-піксели* ставить в ряд.

І лягали вони узорами
Немов хрестики в полотно.
Загорялись на небі зорі,
Заглядаючи у вікно.

Дивувалася збоку бабуся.
А думки — в молоді літа,
Де стіна, ясенові брусся,
Монітором її була.

А на ній — рушники веселкою,
Вишиванок — неначе Лувр.
Вечорами дружила з голкою,
Що зривалася на алюр.

Полотно засівала хрестиком
І співала свої пісні…
І неслися казкові вершники
По хрещатому полотні.

Пронесли крізь життя світлі мрії,
Туди, де у вічність вікно.
…Та спіткнулись її воронії
Об комп’ютерне полотно.

Рушники потоптали вишиті,
Що правнукам приберегла.
Що на них залишились вибиті
Сторінки родини й села.

Де, як в камені вічнім, висікла
Свою долю щасливо-гірку.
…Вишивають онуки піксели
На комп’ютерному рушнику.
Юрій Вавринюк

* * *
Листочок опинився у воді:
Пливе й на застороги не зважає.
Його благають: «Зупинись, постій,
Ця течія до прірви завертає!»

Брати іще тримаються гіллі,
Яка їх щедро напуває соком.
Його вітрисько скинув до землі,
Як він додолу глянув ненароком.

Чимало неслухняних тих листків
Вже опинилось в озері глибокім.
А скільки нині є старих батьків,
Які через дітей втрачають спокій…

Дивись, мій сину, в небеса святі,
Щоб і тебе не звіяло до моря.
Збирай скарби біблійні, золоті,
Цим захистиш себе й мене від горя.
Василь Процюк

Порятунок

«Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство небесне» Луки 6:22,23

Так і мене колися не буде,
Як тих, що жили на Землі.
Будуть народжуватись люди.
І лікуватись від застуди
Заможні, вбогі й королі.

Хтось буде пити оковиту
І зло чинити повсякчас.
А хтось, мов грушу соковиту,
Роститиме любов відкриту
І нишком згадувати нас.

За те що мир в душі плекали
І несли слово до людей.
Щоб кращими вони ставали
Від Божих істинних ідей.

Хтось буде слухати й приймати,
Радіти з тих священних слів.
А хтось лукаво зневажати,
Впустивши до своєї хати,
А далі ще й натравить псів.

Так було, є і поки люди
Будуть наповнювати світ,
Завжди в пітьмі світити буде,
Рятуючи нас всіх від блуду,
Новий Господній Заповіт.
Василь Процюк

* * *
Летить життя у проміжках доби,
Летить життя у днях, як в сантиметрах.
Що рахувать? Зіб’єшся від лічби:
Умерти — жити, жити — знову вмерти.

Підняти вгору два своїх крила
І бігти полем, щоб таки злетіти!
Набрати в пелену зела
І все життя до болю полюбити!

Летіти полем, щоб не забруднить,
Не розірвати гнівно, не згубити
Весни і квітня, тиху щастя мить,
Не розтоптати білосніжні квіти.

Любити те, що в світі лиш одне —
Кохання, слово, матір, Батьківщину.
Летіти полем у життя земне,
Знайти мету, завдання і причину.
Олеся Білоус

* * *
Тепер нічим нікого не здивуєш.
Про те, що є, то скажуть — вже було.
І навіть як неправду підфарбуєш,
І навіть як добро зодягнеш в зло.

Тоді лиш заболить, тоді лише досягнеш
Замовклих струн душі і їх торкнеш,
Тоді лиш дивувать людей не перестанеш,
Коли перо своє у правду обмокнеш.
Володимир Сад

* * *
Я до Тебе прийшов молодим.
Тоді літо на дворі буяло
І у серці юначім моїм
Щось нове, неземне зазвучало.

Скільки пліток ходило, чуток
Про живу і спасаючу віру,
Скільки бруду і скільки байок…
Ну а я в щось величніше вірив.

Вірив в те, про що мама давно,
Ще в дитинстві мені говорила.
І мене полонило воно —
Божа ласка і дивная сила.

Багатьох я тоді здивував
І задуматись, певно, примусив,
Бо ж кругом атеїзм вирував,
Ну а я проти течії рушив.

Я ввійшов в християнську сім’ю.
О, які горизонти відкрились!
Радість повнила душу мою,
Коли просто і щиро молились.

Скільки молоді, скільки тепла!
Як потрапив на іншу планету!
О, хвала Тобі, Боже, хвала
За розірвані злії тенета!

Скільки зим, скільки літ Ти чекав,
Скільки раз боронив Ти від смерті!
Боже мій, я завжди відчував,
Хто мій щит у мирській круговерті!

Ллється даром живая вода
Вона може гріховне все змити.
Моя віра жива і тверда —
З нею вмерти не страшно і жити.
Володимир Сад

* * *
Осіннім сумом схлипують шибки.
Високо в небі птахи перелітні
Несуть на крилах блискавки досвітні,
У світлу даль несуть мої роки.

Летять тисячоліття і віки.
Нестримним плином дні летять і ночі.
Не зникнуть тільки материнські очі
Й мого дитинства росяні стежки.

Все тоншає життєвий календар.
Листочки відриває хтось щоденно.
І дух мій розуміє достеменно:
Воістину життя — це Божий дар.
Володими Сад

Чекання

І знову мороз, не здається зима,
Розбілена сивим туманом.
Сердита, колюча, продута сама
Холодним сирим вітрюганом.

В душі прохолодно, неспокою щем.
До серця мого — перемети.
Пролийся в морози весняним дощем,
Озвися, мій Господи, де Ти?

Дивлюсь догори, ждучи бажану мить,
Та небо високе й далеке…
І лиш на даху сиротливо стоїть
Гніздо, що лишили лелеки.

Чекають пташки і земля, і поля,
Що зникне холодна облога.
Надіюсь і вірю, молюся і я,
Чекаю утіхи від Бога.
Володимир Сад

* * *
Тобі, Господь, Тобі одному
Можливо виправити це:
Коли не тягне йти додому…
Коли зневага у лице.
Було… Колись було кохання:
Разом — в відпустку, в магазин…
На день прощались, мов востаннє…
І пелюшки… З’явився син…
Було… І чай із пиріжками,
І перший куплений диван…
Дружино! Що тепер із нами?
Чого бракує нині нам?
Будинок вбраний килимами
І син — уже не немовля;
А ми? Зробились ворогами,
Вже краще б жити віддаля!
Неначе тріщина на вазі —
Не черепки і не кришталь.
Взаємні зради і образи,
В душі —то ненависть, то жаль…
Життя — мов дощ, що так дошкульно
За комір вітром залива…
В сім’ї, удома — безпритульний…
А щастя — чи ж воно бува?!
Кого винить? Я сам в одвіті…
Благаю: «Господи, прости!
Адже Ти дійсно є на світі,
Поправить можеш все лиш Ти!»
Ольга Лазарук

* * *
Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів...
Ми не збагнем, чому є так у світі,
Що у окремих сім’ях без батьків
З самого малку виростають діти.

Є батько й мама навкруги в домах —
Якби там знали, що то справді значить!..
А десь не ляже батькова рука
Ніколи вже на голову дитячу.

Десь вже ніколи мама перед сном
Не поцілує й ковдрою не вкриє.
І можна лиш поплакати тайком,
Коли від жалю серце заніміє.

Ми не збагнем... Ніколи не збагнем,
Аж поки не зустрінемось у небі,
Чому в житті сирітства чашу п’єм
І змочуєм слізьми вдівства постелю.

Але є Бог — Бог всіх сиріт і вдів,
Що знає все з кінця і до початку,
Який ростить із хлопчиків мужів
І заміж дочок видає, як батько,

Що береже, дає щоденний хліб,
Що є і Батько, й Чоловік, і Мати
І через безліч безпросвітних діб
Веде, щоб ворог не посмів зламати.

Коли обступлять хмари навкруги
І страх, і сумнів бурями повіє,
Є Той, що поміч подає завжди
І загасити не дає надію.

Він — Бог! Він — вірний, вірний Сам Собі:
Як обіцяв, то зробить неодмінно!
Поправді, Він не забуває вдів
І сиротам дає благословіння...?!
Ольга Лазарук

* * *
Мело, мело... Хотілося спокою —
Спочити б і зігрітись уві сні,
Та стукали закляклою рукою
В морозні вікна люди мандрівні.

Не жалко дати хліба, навіть грошей,
От тільки б не просились на нічліг!
Про їхні біди слухай до півночі,
І воду грій для умивання ніг.

А деяким потрібно полічитись.
Кому ж за ними, хворими, ходить?
А ще захочуть довше залишитись...
Простіше просто двері не відкрить.

«Це не про мене! — думка свердлить скроню, —
Не пам’ятаю випадків таких!»
Мело, мело... Хотілося спокою
І бачити хотілось лиш своїх...

Як сумно, що у серці, а не в домі,
Від вогнища зосталась лиш зола!
Зима гріха жене людей бездомних.
Не просять грошей — світла і тепла.

В тобі їм треба Господа побачить,
Вказати на єдину із доріг...
Якби схотів ти знову стать гарячим,
О, як би ти зробить багато зміг!
Ольга Лазарук

Твоє – тобі

Зрадливий херувим на серце шле печалі,
Навіює безвихідь почуттям,
Щоб думав я, що небеса зі сталі,
І став печаллю сам.
Я не піддамся смутку і журбі.
Нехай твоє залишиться тобі.

Він каже: «Ти слабкий, в тобі немає сили,
Тобі не досягти Господніх нагород».
Він хоче, щоби плив я до могили
За хвилями життєвих вод.
Та я змагатимусь, не здамся в боротьбі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.

Або нашіптує: «Ти зовсім безталанний.
Даремно воду в ступі не товчи.
Він прийме спів мистецький, бездоганний,
Тож ліпше помовчи».
Я славу гратиму для Бога й на трубі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.

«Ти, — каже, — так нагадуєш невдаху.
А прийдеш ще до гіршого кінця».
Мене зловити хоче в лапи страху,
Мов кицька горобця.
Носи свій страх на власному горбі —
Твоє нехай залишиться тобі.

Він кривиться: «Ти розігнавсь до раю,
Тому і не сподобався мені.
Для тебе я тепліше місце маю —
У пеклі, у незгасному вогні».
Господній я — і рай в моїй судьбі.
Твоє ж нехай залишиться тобі.
Василь Мартинюк

* * *
Малий синок, побачивши вогонь,
Який обняв велику купу хмизу,
Закрив лице листочками долонь,
Схилив його розпачливо донизу.
І голосно заплакав: «Ой, біда!
Це полум’я ось-ось дістане неба!
Воно згорить, а як без нього я?
Не кидай, тату, хмизу, ой, не треба!»

Як часто ми, батьки, жаркий вогонь образ
Розпалюємо у серцях відверто.
І кидали у нього вже не раз
Свою любов бездумно і уперто.
І так тремтять, бояться наші діти,
Що їхнє небо може в нім згоріти.
Василь Мартинюк

* * *
«Земне життя не для забав,
Будь ковалем своєї долі!»
І власне щастя здобував
В непогамованій сваволі.

Здавалася близькою ціль,
Здавалося, що шлях пробито,
Але кінцем усіх зусиль
Ставало бабине корито.

Навіщо війни, нащо герць,
Хоч, кажуть, в нім перемагаю,
Однак солом’яний вінець
На голові за битви маю.

Прийшло прозріння крізь жалі,
Крізь біль і подвиги непевні:
Усі зусилля на землі
Без Господа Отця даремні,
Усі зусилля на землі
Без Господа Христа даремні,
Усі зусилля на землі
Без Духа-Господа даремні!
Василь Мартинюк

1. «Ненавиджу!»

Будую як умію і як знаю,
Хатинку спокою, куточок раю
І вибираю кращі із прикрас,
Щоб вигравали в ньому повсякчас.

Йде до кінця натхненне будування —
І ув очах моїх замилування,
І не вхиляюсь від передчуття
Блаженного і тихого життя.

Але «ненавиджу!»
— як бомба терориста —
І нагла, і руїнна, і вогниста,
Торощить й спалює усе, що будував.
І в розпачі приходжу до нестями,
Бо вкинена чарівними вустами,
Які кохаю, як завжди кохав.

2. «Люблю!»

Немиле все, все падає із рук,
Несе неспокій, хилить до відчаю.
Коли воно мине? Коли? Не знаю.
Усе тяжке — і слово, навіть звук.

Знесилився від боротьби і мук
І вже добра у світі не шукаю.
І байдуже душі до раю
Від розпук.

Та ось «люблю!» — оливою на рани,
Як сонце, що пронизує тумани,
Жене пітьму і осяває шлях.
Воно відкрило джерело наснаги.
І я, наповнений і сили, і відваги,
Лечу за обрії, як птах.
Василь Мартинюк

Вересневий ранок

Турботи ждуть. Жде ненаситна плаха.
І жде свободи голос чийсь відчайний...
З’являється літак — й немов осліпла птаха —
Вдаряється в колос дохмарний.

І шугонув вогонь, відчувши повну волю,
І реву, й тріску більше не спинити.
Було не чути тільки крику болю
І чути не було благальної молитви.

На милі чорно від пилюки й диму.
Сховалися в пітьму ранкові барви.
Хтось обриває ниточку незриму
Життів людських з жорстокістю Варавви.

Він, одержимий помстою, скажений.
Він любить смерть, у нім нема людського.
... Ось знов літак — сліпий і навіжений —
Смертельно клюнув велета стрімкого.

І знов огонь рвонувсь у вись завзято.
Усоте збільшилися крик і безнадія.
А помста оглядає дике свято
Жахними вбивчими очима Вія.

Усе — кінець! Це супровід в могилу!
А може, ще прибуде допомога?
І та душа, що догоджала тілу,
Згадала трепетно, що їй потрібно Бога.
Василь Мартинюк

* * *
... шлунок їхній бог... Вони думають тільки про земне! (Фил.3:19)

Мій Господи, які жорстокі люди,
Що згадують ім’я Твоє,
Але гнилизна в їхнім серці є! —
І нею тхне усюди.

Їм завжди пиха розпирає груди
І роздивитись добре не дає
Занедбане єство своє,
Запалене хворобою облуди.

Роздумують про вигоду й про зло, —
Бо Духа в них Твого ніколи не було, —
І ревно служать шлунку,

Працюють, як слухнянії раби,
А він наказує: — Бери, бери, греби, —
То й здатні і до вбивства й до грабунку.
Василь Мартинюк

Прийдешньому 21-ому

Вік двадцять перший — гордий і тривожний.
Вік двадцять перший — впертий і безбожний.
Ввібрав у себе сяйво і сваволю
І океани болю.

Бундючно правду Господа відкинув
І гордовито топчеться по ній.
Злом дихає, мов триголовий змій,
На світ і на людину.

Лютує, наче виринув з безодні,
До слави рветься, до її корон.
І що йому мораль, і що йому закон
Й усі слова Господні?

Він сам собі мораль і бог верховний.
Лиш золота і влади дика хіть
Керує ним, і що вона звелить —
Він безвідмовний.

Вогонь реклам і непокора владі...
Сліпучий штучний блиск приворожив —
І бачить світ у ньому дво з див
Усупереч всій правді.

Та як йому болить! О віче двадцять перший,
Бунтуєш проти неба ти не перший.
Господь зупинить твій свавільний бунт
За декілька секунд.
Розкрає блискавка надземні небеса —
Згорить твоя і гордість і краса.
А Він ногою стане переможно,
На все, чим ти гордився так безбожно.

О, як тобі болить, мій віче двадцять перший.
Останнім ти уславився не перший.
В тобі сльоза надій не висихає
На небо мирне, чисте і безкрає,
Вона волає на усі світи.
— Мій Господи, прийди!
Василь Мартинюк

* * *
Крізь втому буднів просіває день
Нові чуття, нові думки і мрії,
Й акорди недоспіваних пісень,
Які душа у глибині леліє.

То повниться надією печаль,
То осипається тугою щастя...
Й карбується невидима скрижаль
Невпинно швидкоплинним ліком часу.

І кануть в тишу сказані слова,
Хоча, здається, й голосно кричали,
І губиться мелодія жива
У гаморі невимовного жалю.

Лиш тільки віри іскорка ясна
Бентежить серце осяйним чеканням,
Для мрії — крила, музику пісням
Дає і слово воскреша з мовчання.

Її не згасить ні років політ,
Ні холод каменю, ані гріха прокляття,
Крізь втому буднів шлях наш озорить
Любові Божої ясним багаттям.
Ольга Міцевська

* * *
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Ніжних весен земного людського буття.
Народилось життя. І шукає надійних пристанків
В тихім спалаху днів, що у вічність летять.

І життєвий мотив зазвучав всім до болю знайомий —
Перший крик немовляти неначе спинив суєту.
Посміхнулася мати й безмірну утому
Перелляла у вдячність своєму Христу.

Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати,
Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця,
Вмити руки й обтерти в заплямлені шати
Кров’ю тих, хто за правду стояв до кінця.

Народилось життя — і схилились в смиренні коліна...
І звичайні слова сколихнули світи.
— Боже мій, — молить мати, — дітей від гордині
Й від людської злоби збережи, захисти.

Як же страшно частинку себе в руки ката
Їй віддати на плаху чи на розп’яття.
Та ще гірше в зрадливій усмішці Пілата
Упізнати життя.
Богом дане життя.
Ольга Міцевська

Жорна днів

Жорна днів не стихли й на мить —
Вітер жовтня крутив їх мажорно...
Ну, а нам так хотілося жить,
Ну, а нам не хотілось на жорна.

То був справді караючий час,
І сріблились від куряви скроні;
Щоб не дихати нею, щораз
Прикладав я до рота долоні.

Не до пісні було — все одно
Я без пісні не міг обійтися;
Щоб не впасти зажурі на дно,
Виривалась з грудей моїх пісня.

О, як в небо хотілось мені,
Щоб з вершин його сонячно чистих
Роздивитися далі земні,
Що видніються звідти намистом.

Тільки ж доля моя — без крила,
Та й душа леденіла, мов іній...
І шукав я ночами тепла,
І палив сухолистя осіннє.

Все ж вогню не було — тільки дим.
Тільки іскри у темряві гасли...
О Господь мій, Ісус, Ти один,
Буду вартий Твоєї я муки.

Жорна днів — це тривога для всіх,
Не стихають, а крутяться вперто...
Не боюсь, не боятимусь їх:
Бог дарує для мене безсмертя.
Сергій Рачинець

* * *
Життя — це водоспад бурхливий
Й досвітня тиша, й шепіт верб сумних.
Життя — це літня довгождана злива
І жовтий лист, що падає до ніг.

Життя — це золотавий колос
Надій і устремлінь, виснажливих зусиль.
А ще життя — любові ніжний голос,
Й дорога, що лягла в чимало миль.

Життя — це мить, це спалах в надвечір’ї
Одної ще яскравої зорі,
Горіння в вірі й тління у невір’ ї,
Падіння й злет, а підсумок — вгорі.
Лариса Рокунь

* * *
Годинник, маятник і часу плин
І неповторний, і безповоротний.
Ми часто не цінуємо хвилин,
Життя проходить наше безтурботно.

В народі кажуть: наші дні ідуть,
А місяці біжать, неначе коні,
Роки ж — летять, як птахи, і несуть
Сердечну втому й паморозь на скроні.

Як часто наші дні — лиш метушня,
Безцільна і суєтна, і безплідна.
І завжди нам не вистачає дня,
І човен наш, пливе й пливе безслідно.

Навчи нас часом, Господи, цінить,
Щоб Ти для нас не став суддею грізним,
Коли спитаєш нас за кожну мить,
Та щось змінити — буде пізно.
Володимир Сад

* * *
Бере розбіг нове тисячоліття,
Дистанція — наддовгий марафон.
Вже маєм старт. Життя неначе сон,
А після сну блаженство чи страхіття?

А люд спішить, біжить — не зупинити,
Все похапцем, не обійшов би хтось.
Гарячий подих в спину – боїмось
Сповільнить біг, аби води попити.

Коней на переправі не міняють
(Можливо, тут політики й праві),
Вирішуючи справи візаві,
Та загнаних коней завжди стріляють.

Тисячоліття третє, зупинися,
Нехай народ повільніше піде,
Дорогу древню, батьківську знайде!
Народе, світе, вчасно пробудися!

Можливо, всі ми — загнанії коні,
Приречено до фінішу ідем,
І не для нас заквітчаний Едем,
І не за нас пробитії долоні.

Біжать, біжать усі на перегоні,
А нагороду прийме лиш один.
Хто біг на вірне, так, як неба син,
Той і спочине на небеснім лоні.
Володимир Сад

* * *
Сухим, безрідним перекотиполем
Ганяє вітер ненаситних мрій.
Воно, без кореня, біжить по колу
І на дороги котиться старі.

В кайданах, закріпачений гріхами,
Не розвиднявся день — душі сльота.
Хто: Син Давида чи нащадок Хама —
Став правдою, дорогою й життям?

Розтрачено усі багатства Духа,
Розтоптано, що можна розтоптати.
Тендітний паросток... Жорстока завірюха...
Десь тихо бджоли струшують нектар,

Десь жевріє забута ватра віри...
А тут лиш дим їдкий і холоди.
На виметенім батьківськім подвір’ї
Цвіте олива квітами надій

І пахне хлібом теплим. І медами.
Туман, прошитий променем світань.
Тісні тенета мрій терпких недавних
Розсічені мечами каяття.

Вертатися до батьківського дому —
Єдине із теперішніх бажань.
Вертатися з Гомори і Содому —
В лахміттях жебрака уже, на жаль.

У цій дорозі — вчені і невчені,
На довгому й короткому віку...
Прости нам, Боже, пристрасну нікчемність
І нашу само праведність людську.
Ольга Чорномаз

* * *
У тім саду, у Божім винограднику
Немає зрад і підлості нема,
А є Рука Всевишнього Порадника,
Що в зорі Своїм вічнім нас тримав.

Обдурені, оббріхані і зраджені,
Себе продать кому-небудь прийшли.
Він кликав нас на заробітки праведні,
Як жебраками ми іще були.

Він нас позвав, щоб добре заплатити нам,
Щоб душі наші відділить від зла.
Лоза цілюща нашого Спасителя
В тім винограднику так щедро зацвіла!

І ми прийшли: хто вдосвіта, хто полуднем,
А хто уже й під вечір поготів...
Кому було спекотно, кому — холодно...
Чому ж усім однаково платить?

Людської логіки розірваний ланцюг
Нас не з’єднає з Богом і на мить.
Що можем заперечити Отцю —
Безсилі — ми і безпритульні — ми?

Нам всім заплата — рівна по динарію.
Хіба кому він іншу обіцяв?
Зусилля наші тут не будуть марними —
І Гроном заіскриться гілка ця.

Його динарій — не динарій кесаря,
Що залишає тільки звук дзвінкий,
Що жить веде не праведно, а весело
І розбивається на мідні п’ятаки.

Ще крутиться земля з дощами й кризами,
І ще на ній не все завершено.
Та прийде час — і він уже наблизився, —
Коли останні стануть першими.

У цім саду, у Божім винограднику,
Тут владарює лиш Любов сама,
Тут є Рука Всевишнього Порадника,
Тут Вічний Бог. Тут іншого — нема.
Ольга Чорномаз

* * *
Прекрасна Єва з голубого раю
Забула, що вона лише з ребра,
І у земних турботах догоряє,
А вже й додому, Євонько, пора.

Оглянься перед тим, як тихо й поспіль
Вузенькі двері часу ти відхилиш —
Іще димиться щастя твого попіл
Грибочком непорушної могили.

Летіли, як собаки навіжені,
Людські бажання, на поживу ласі...
У цьому світі, міченім олжею,
Кому не хтілось хоч краплини щастя?

Є точність слова й фраз тонка обтічність.
Бог дав нам волю: знай і вибирай.
Та поруч — гріх. А десь далеко — вічність...
Та ще й чи є він, той хвалений рай?

Забракло часу, щоб його побачить...
Зір не туманить скупості сльоза?
Жертовність Бога і людська невдячність
На всесвіту високих терезах.

Прости нам, Боже, всі дрібні бажання,
Що, як вужі, в серця вповзали наші.
Як витрачали ми літа безжально,
Химерне щастя з ніжністю обнявши.

Хто пил століть із душ холодних витре
У лаконічній точності ознак...
О, як бриніла на веснянім вітрі
Душі чиєїсь порвана струна!

Чи ми щасливі, чи таки — блаженні,
Коли поглянем в світлі очі Спаса?
Дай, Боже, нам за вічною межею
Не розминутись в просторі і часі.
Ольга Чорномаз

* * *
Наш світ минає віри острівець
І мчить несамовито по дотичній,
А світ незримий в радості живе —
Від страху вільний та зіниць окличних.

За гранню розуму, у сферах тих,
Куди не вправі відхилить завіси,
Чекають нас високі і прості,
Джерельні води надглибинних істин.

Життя мойого тиха течія
Впадає в море вічності безмежне,
Та безпорадна крапелина «я»
Ще часом душу пристрасно збентежить...

Я залишаю цей жорстокий світ,
Пливе повз мене зло його безтямне.
Приймаю вічний Божий Заповіт:
І перше його слово, і — останнє.

А існування весь одвічний смисл —
Живої суті Альфа і Омега.
І кожне слово у Святім Письмі
Звучить безсмертя вірним оберегом.
Ольга Чорномаз

* * *
Terra incognita — грішна душа:
Непередбаченість, непізнаванність.
Людям по сходинках літ поспішать...
Вибраних мало, хоча усі звані.

І розквітає оазис бажань,
І відпливає у даль міражами,
Як відступає за межу межа,
Бо не усі ще гріхи ми пожали.

Жінка стояла німа і глуха,
Вже і не билась об поглядів невід.
Тихо сказав Він: «Хто з вас без гріха,
Першим нехай кине камінь у неї».

Що це — прощення: «Іди й не гріши»
(Вічних Очей невтолима осмута...)
Чи промінець в лабіринтах душі?
Що ти умієш — хоч вдячною бути?

Совість, мов хвору дитину, втішать?
Як до галер — до олжі ми прикуті.
Terra incognita — грішна душа,
Ти хоч бажаєш світлішою бути?
Ольга Чорномаз

* * *
В морознiй тишi гулко кроки лунають,
Розбивши iскристу, заснiжену даль.
Морозно в душi...
Мов снiжинки лягають
I холодом вiють туга i печаль.

У пошуках iстини втрачено вiхи,
Розбитi кумири, а нових — нема.
Жорстокiсть i зло стало символом втiхи...
Надворi мороз.
А у серцi — зима...

Немає нiчого, нiчого святого,
Забрали i гiднiсть i душу в тебе.
З поламаним компасом вийшли в дорогу...
I все загубили...
Найперше — себе.
Юрій Вавринюк

Екологія душі

На помiч природi!
Земля наша гине!
Вже дихати важко, кругом все димить.
Отруєнi рiки, озернi глибини,
З кислотними хмарами вiтер летить.

На вищому рiвнi збирають наради,
Шукають шляхи, як планету спасти.
А технiка ставить все новi шаради,
Й пiдкорений атом лиш сiє хрести.

По радiо, в пресi кричать-закликають
Природу спасти i вiдвести бiду...
Ось тiльки чомусь усе бiльш забувають
Сердець екологiю, душ чистоту.

Кругом в атмосферi грiха та неправди
Затруєне людство. Природа душi
В смертельному стані без Божої правди
Зiв’яла i зблiдла в могильнiй тишi.

Спасайте людину!
Духовний Чорнобиль
Грiха iзотопи вже сiє в серцях.
Як часто бувають намарними спроби
Знайти порятунок i правильний шлях.

Спасайте планету вiд диму невiр’я —
Духовного кисню шукають серця.
За хмари зайшло вiфлiємське сузiр’я,
I людство без напрямку йде до кiнця.

Вкажiть їм шляхи, де джерела духовнi
Для спрагнених воду прозору дають.
Це пахощi миру, святi й невимовнi,
Здоров’я i силу по свiтi несуть.

На помiч людинi!
Земля наша гине!
На кожному кроцi неправда гнiтить.
Отруєнi душi i серця глибини,
I людство без Бога у вiчнiсть летить.
Юрій Вавринюк

Калинові дзвони

1. Набат
«І ніч іде, і день іде,
і голову схиливши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
апостол правди і науки».
Т. Шевченко

Калинові дзвони калиновим сумом
Відболюють болем в зболілих серцях.
Десь бродять степами Шевченкові думи
І губляться ген, на далеких шляхах.

Вкраїнськії думи у рваній ряднині,
Просолені сіллю з чумацьких возів...
«О Боже єдиний, храни Україну...»,
Щоб ворог та голод наш край не косив.

Калинова земле, свята і велична,
Убогая духом, побита життям.
Все рідше над хатою помахом звичним
Лелека опустить гостинець з дитям.

У хаосі бруду, інтриг та прогресу
Згубились джерельні, святі почуття.
Байдужозатхнулістю вкрилися плеса,
Холодний цинізм — як синонім життя.

Без Бога — в нікуди шляхи обираєм.
Обперлась печаль на повалений тин.
І плаче калина за втраченим раєм,
Стікає сльоза, як червоний бурштин.

О Боже єдиний, збуди Україну!
Верни в душі щирість, гостинність, тепло.
Хай пісня калинова з серця полине,
Збиваючи роси ранковим селом.

Нехай завітає до хати сусіда,
Поверне додому заблудлих синів.
Хай мудрість воскресне, що з прадіда-діда,
Щоб далі народ у безвір’ї не скнів.

Дай, Боже, нам долю, дай миру та щастя,
Хай жито зросте на травневій ріллі,
Осяй нас любов’ю і витри, як Батько,
Калинові сльози моєї землі.

2. Благовіст
«І буде син, і буде мати,
і будуть люди на землі»
Т. Шевченко

Калинові дзвони калиновим сміхом
Вітають Великдень. Край неба горить:
З-за лісу встає золотавая втіха,
Щоб вкотре Вкраїну промінням зігріть.

Встає над Вкраїною сонце надії,
Встає Україна для волі й життя.
І круки втікають голодні та злії,
І ластівки з вирію в весну спішать.

Проміння лоскоче барвінкове листя,
На дубі чуприна зелена й густа.
Хай губляться в росах червоним намистом
Калинові сльози — як сльози Христа.

Голгота. Страждання. І ніч до безтями.
А завтра — осяяння ранку. І — Він,
Воскреслий, прославлений, став перед нами,
І впала печаль за повалений тин.

І думи знялися на крилах орлиних,
І день осяйний соловейко віта.
Калина — у кучерях білої піни,
Й зозуля втомилась лічити літа.

Калинові дзвони нас кличуть до Бога,
Нас кличуть до храму: схилімо серця.
У Ньому воскресне душа наша вбога,
Бо сльози покути — таки до лиця.

Й калинова пісня, що в серці тепліє,
Поверне нам радість, любов та життя.
Хай плаче калина, хай тугу розвіє
Сльоза воскресіння, сльоза каяття.
Юрій Вавринюк

Життя

Дзвінкий дитячий сміх, як в темряві іскрини,
І мати, що голубить із ніжністю дитя,
Блакить твоїх очей і перші кроки сина —
Це є життя!

Щоденний гніт турбот із присмаком невдачі,
І щастя синя птаха втече без вороття.
І крає біль розлук, і серце тихо плаче —
Таке життя...

Як розпач тисне груди і втрачена надія,
А все святе й натхненне — розірване шмаття,
Одна лишень могила, здавалося б, зігріє —
А як життя?..

Іскриться сонце в росах. В яру дрімає тиша.
Життям буяє ранок. Увись думки летять.
Не хочу помирати, а вічно жити, жити!
Але — нема життя...

Бреду поміж полів, де перепели плачуть,
Вслухаюся у тишу, вслухаюся в життя.
О, як моїй землі, зчерствілій та невдячній,
Потрібне каяття.

Вертатися в Едем! Назад в Едем вертатись,
Де нитка обірвалась і впало небуття.
...А там вогненний меч Господнього прокляття
Закрив життя.

Смертельно-чорний жах заслав Череповище:
Тут враз життя і смерть зійшлися на мечах.
Та відблиск неба видно чіткіше все і ближче
В моїх очах.

«Я є Дорога й Правда! — з глибин віків лунає.—
Я є Первопричина усякого буття,
Прийдіть усі до Мене, Моя Любов втішає —
Я є Життя!»

З надією на вічність, із вірою в безсмертя
Вдивляюся у небо.
                                   Лелеки ген летять...
Десь там моя Вітчизна, дарунок милосердя.
     Лиш там — Життя!
Юрій Вавринюк

Плітка

Змією хижо в серце заповзає
І жде моменту вжалити когось.
Лише недобре в ближньому шукає
Величність Плітка —
                                 так вже повелось.

До білизни кістки комусь промиє
Чи очорнить із ніг до голови,
Таємне все по вітрові розвіє
І всім розкаже з втіхою злоби.

Вже не зібрать тих слів, що, як каміння,
Летіли в брата — і лилася кров,
Не стисне серце спалене сумління,
Немає співчуття і в забутті любов.

Зловтішно й радо руки потирає:
Когось уб’є, комусь воздасть хвалу.
Від неї ти нічого не сховаєш —
Все знайде й швидко пустить по селу.

Немов павук, розкине павутину,
Й сидить на чатах: зловиться пліткар,
І буде він покірніше дитини
Робити геть усе, що скаже пан.

І буде він на вухо всім шептати
Лихі слова, як хоче сатана.
Збере пліткар брудне усе на брата —
Й на суд його, хоч незначна вина.

Ось там згрішив, ось там не так одягся,
Не так сказав, чи глянув не в той бік.
Радіє Плітка: скільки ж то поживи
Для язика — не впорається ввік.

Сидить в кутку чи коршуном чигає,
Завжди в роботі, в пошуку ідей:
Величність Плітка жертву вибирає,
В тенета зла заманює людей.
Юрій Вавринюк

Вічний мандрівник

Благословенний і проклятий тричі,
Століттями мертвий — й вічно живий.
Дивиться з викликом світові в вічі,
Весь у гріхах — й по закону святий.

Вічно в дорозі — нема батьківщини.
Рани у серці на тисячі літ.
Йде по камінні, пісках і долинах
Христопродавець, зневажений жид.

«Землю у спадок, вино та оливу,
Дам молоко вам, в ущелинах мед»...
Все загубили: багатство і славу...
Де ж той колишній сіяючий злет?

Вибранець неба торує стежини —
Там — інквізиція, тут — холокост.
В золоті руки, на тілі — ряднина...
Боже Єгово! І це твій народ?

Зранений, зганьблений, проклятий світом.
«Тільки він Мій, до останніх клітин!»
Бачиш: оливка вкривається цвітом:
Йде вже до Бога загублений син.
Юрій Вавринюк

Церковна підлога

Підлога підігнана — дошка до дошки,
Як долі людськії — плече до плеча.
Десь лаком виблискує, десь —
наче зморшки,
Напевно, в фуганка щербата душа.

Смола в сучковинні визбирує сонце:
Хтось, видно, сльозу загубив із туги,
Для когось захмарилось світло в віконці
І вилилось горе аж, ген, з берегів.

Й до храму душа принесла свої муки
І втерла в підлогу колінами біль.
Дошки ці просякли сльозами розпуки,
А їх все несуть і несуть звідусіль.

Рипить не від старості — стогнуть провини,
Які залишали тут блудні сини.
Дошки ці — як віко німе домовини,
В якій Бог ховає каміння вини.

Тут каялись душі і сльози стікали
Пекучими краплями, наче свинець.
Дошки ці подзьобані віспою жалю,
Який виливався із грішних сердець.

Тут мати ридала, принісши недугу
Маленької доньки, що згасла умить,
Тут щастя просили в далеку дорогу,
Ішли за порадою: «Як далі жить?»

Дошки ці дзвеніли від радості-співу,
Тут Богові дякував, хто як умів.
І діти сміялись, і голови сиві
Схилялись у вдячності: «Ти нас беріг!»

Вона пам’ятає, як ніжно ступала
По ній наречена, щаслива до сліз.
Як потім подячно коліна схиляла
За доньку, за сина, за щедрий укіс.

Протерта,
промолена,
наче святиня,
Ввібрала надію і весен розмай.
Підлога розпуки, підлога спасіння.
...З дощок цих робити би брами у рай.
Юрій Вавринюк

Зламаний велет

Хто думає ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!
1 Кор 10:12

Гроза пройшла. Утихла хижа злива,
І втік за ліс холодний вітруган.
Пом’яті трави, зламані дерева,
Потоптаний дощами жовтий лан.

Діброва плаче, в траурі узлісся:
Могутній дуб зламався, як сірник.
Над ним не раз жорстокий вал пронісся,
А він стояв — кремезний лісовик.

Стояв, як воїн, міцно обійнявши
Твердим корінням кулю всю земну.
Він був у лісі братом ніби старшим,
Як символ часу, врослий в давнину.

Чому ж упав? Чому зламався нині?..
Чи й справді щось знайшлось у ньому зле?
Ніхто й не знав, що в пишній деревині
Було дупло, старезне і гниле.

Могутній зовні, тільки середина
Пуста й трухлява, зовсім нежива.
Пройшла гроза.
І ця лиха година
Скосила враз — і впав він, як трава.

...Стоять Дуби. Могутні! Неприступні!
Чини високі, крісла, імена!
Захоплення і слава всенародна:
Який характер! Сила! Глибина!

Гроза пройде. І будуть всі лежати.
І лячно буде юним та старим.
Такі могутні!
Королівські шати!
Але — трухляві...
Що не говори...
Юрій Вавринюк

* * *
«Немає часу», — кажем, біжучи.
«І знов не встиг», — зітхаєм гірко.
Ще віск не скапав зі свічі,
А вже закінчена сторінка.

Не всім вдалось допомогти,
Не всіх ще встигли полюбити,
Не всі ще скарби віднайшли,
Ми ще не встигли просто жити.

Не все зробили так, як слід.
Не всі зірвали в полі квіти.
Ще ніби вгору йде політ,
А встиг уже і посивіти.

Ще стільки планів в голові,
Ще мрії множаться роями.
От тільки руки «неживі»,
Й чомусь не спиться вже ночами.

Не всіх зігріли ще теплом,
Гнізда як слід не збудували,
А пташенята — на крило
Давним-давно з гніздечка стали.

Уже і зморшки до лиця,
І крок ступить немає сили.
Вже стука вічність у серця
Холодним подихом могили.

На жаль, закінчився ліміт,
Й за всю свою життя дорогу
Уже давати треба звіт.
…А ще не встиг зустрітись з Богом.
Юрій Вавринюк

* * *
Гребу щосили. Нерви, наче струни,
Зачеплені об сизу далину.
Лечу в човні по синьо-білих дюнах,
Як вікінги в далеку давнину.

Напружую клітинку кожну в тілі,
Вдивляюсь пильно: там моя мета.
Не спочивати, ближче все до цілі,
За горизонт, хоч сила вже не та.

Лише вперед, назад не оглядатись!
…Та раптом хтось позаду щось сказав:
«Ото сюжет! Чи плакать, чи сміятись:
Який дивак — човна не відв’язав!»

…Отак в житті: і курс тримаєм пильно,
Й мета висока, світла та свята,
Гребем щосили, руки мужні й сильні,
А нас тримає міцно суєта.

Тримає гріх, фарбований рожево.
Нехай маленький — але компроміс…
Наш погляд вгору, в чисте синє небо,
Лише човна щось дуже тягне вниз.

Тримає берег чіпко ланцюгами,
Хоча гребеш, аж ниють мозолі.
…Ми попливем лишень тоді із вами,
Коли серця відв’яжем від землі.
Юрій Вавринюк

Останній дзвоник літа

Під білим сонцем вигоріло літо,
І зблякла зелень, визріли літа.
І на узліссі, в жовтий дим залитім,
В останній дзвоник літо калата.

Уже відцвів барвистий килим квітів,
Лиш запізнілий дзвоник доганя
Серпневу тінь, яка закрила літо,
Й побігла геть, хутчіше від коня.

За теплим літом тягнуться ключами
Літа життя в осінньо-жовтий дим,
Що пролетять хмаринками над нами,
Упавши в душу смутком дощовим.

Пора осіння підсумок підводить,
Земля здає екзамен на плоди.
Й моє життя до фінішу підводить,
Немов би каже: «Пізно вже цвісти.

Уже пора врожай життя збирати,
До Божих ніг покласти в дар літа».
...Я слухаю, як вічність б’є набатом,
Як в пізній дзвоник осінь калата.
Юрій Вавринюк

Пісня зі сковородинського саду

О, як же довго й важко ростив ти для нащадків
Той сад благословенний божественних пісень!
А скільки в ньому поту, спекоти та світанків!
А скільки болю серця — подумати лишень!

У ґрунт добра і миру дбайливо опускала
Тендітне зело правди натруджена рука,
Під поглядом ворожим, під регіт зубоскала.
Яка ж важка ця праця і страдницька яка!

Однак ти не злякався ні праці, ані світу,
Тебе ловили слава, багатство та чини.
Ти виростив на славу, твоїм теплом загрітий,
Прекрасний сад науки для дочок і синів.

Лишив у спадок вічний і з флейтою подався
У мандри по Вкраїні крізь долі та літа.
Але, поете мудрий, лишень не повертайся
І не заходь до саду: там терен й лобода.

Земля благословенна народжує мутантів,
Твоя життєва мудрість згубилась в бур’янах.
Давно твій став садочок могилою талантів,
Пісні подичавіли в будяччі по ярах.

З екранів та «мобілок» джерела б’ють щосили,
Дзюркочуть між дубами отруйні потічки.
І де біля калини пісні твої бриніли,
Сьогодні там Сердючка збирає черв’ячки.

Не чує колискових мале дитя в колисці:
Йому «попса» співає і манить в телесвіт.
Про нас тепер всі знають, ми на «прилічном» місці:
«Це та, що з України, ця Вєрка-трансвесит».

Засох твій сад пісенний від сірості й бездарства,
Покрив зчорніле гілля яскравий штучний цвіт…
Ловив цей світ так довго тебе на невігластво
Але впіймався сам…
Аж через стільки літ!
Юрій Вавринюк

* * *
Днями в Устилузі вкрали бронзове погруддя Стравінського,
яке було встановлене біля садиби-музею його імені.
З газети.

Стравінського украли в Устилузі.
Банальна річ. Метал тепер в ціні.
Лиш п’єдестал, як пам’ятник хапузі,
Й потоптані, зневажені пісні.

Носила доля по чужих дорогах,
В чужих полях ловив чужі вітри.
О, як кортіло серцю хоч на трохи
Вернутися до рідної гори!

І ось — удома. Знову в Устилузі.
Нехай по смерті, але — повернувсь!
Будинок рідний, рідна тиша в лузі.
Погруддям вічним в бронзу обгорнувсь.

І ось — украли. Вимір — в кілограмах.
Що їм на світ прославлене ім’я.
Здали у брухт. І музика бедламу
Враз обірвала пісню солов’я.

От тільки зрозуміли чи нещасні,
Що він, митець, живе поверх віків?
Вони ж здали у брухт
нікчемну совість власну,
Немов Христа — за жменю мідяків.
Юрій Вавринюк

На 80-річчя церкви села Горичів

Першому водному хрещенню,
яке відбулося 2 лютого 1925 року -
присвячується

Тріщали злі морози і віхола гуляла,
Лютнева крига міцно вчепилась в береги.
«А, може, зачекаєм, щоб люди не сміялись?
А, може, переждемо ці місяці лихі?»

Тріщали злі морози, а серце лід топило,
А радість била кригу невір’я та пітьми.
І йшли спасенні душі (село усе гуділо),
Ішли, щоб кинуть виклик гріхові та зимі.

І впали злі морози безсило перед ними.
І йшли в холодні води крізь кригу та сніги.
Щоб потім без вагання стежинами вузькими
Іти за Тим, Хто в муках помер за їх гріхи.

І гріла душу віра, хвороби відступили,
І кожен так, як вірив, так щиро обіцяв.
І слухав Той, Хто дав їм вогонь в серця і сили
Й Своє благословення, як Батько, дарував.

І враз настало літо оновлення й свободи,
Міцніла церква в вірі, мужніла і жила,
Світила добрим світлом в часи зими й негоди
І першої любові вогонь в серцях несла.

Попереду чекали ще більш міцні морози,
І віхоли, і бурі, і сніг з дощем в лице,
Війна, розруха, голод, затишшя й нові грози.
Та дякувала церква Спасителю й за це.

І той вогонь не гаснув у жорнах лихоліття,
Безсилий проти нього холодний атеїзм.
І йшли у церкву діти, й буяло свіже віття,
І Бог беріг від світу, де зло росло й цинізм.

Безбожжя злі морози ту церкву не здолали,
Бо гріли душу віра та спогади батьків.
Це хрещення зимове взірцем святим стояло,
Давало сил, наснаги іти шляхом вузьким.

Як вічна естафета, як скарб, як прапор злуки,
Як напрямок, як світло у темряві земній,
Вогонь святої віри уже в серцях онуків
Проводив крізь негоди, сніги та буревій.

Ми хочемо вогонь цей пронести, як святиню,
Бажаємо, щоб кожен із нас його беріг.
І, в вічність увійшовши, у ріднім небі синім
Покласти, як дарунок, Спасителю до ніг.
Юрій Вавринюк

* * *
Здавалось, що той кволий вітер?
А він берізкам сльози витер,
Розпухлих бруньок скрегіт слухав
І трепетно на рани дмухав,
Аж поки, присудам покірна,
Клейка, зворушливо-невинна
У світ проклюнулася зелень.
І раптом вулиці поселень
Перетворилися в алею
Поміж Едемом і Землею.
Де бруд, буденність, правда гола?
Тремтить від ніжності довкола
Живе і навіть скам’яніле.
...Є ті на світі, що зуміли
Суди земні перетерпіти
Лише тому, що сльози витер
Їм хтось тендітною рукою.
Він не шукав собі спокою.
І не казав, що хата скраю,
«Хіба ж я більше інших маю?!»
У небайдужості є влада
В рай ад земний перетворити.
Чутливість серця – не посада.
Це — вибір слухати й служити.
Від добрих слів мудріють люди.
Звершити може дотик чудо,
Коли зникають касти, ранги,
Розгойдуються бумеранги
Добра, любові і посвяти.
Буває, треба не багато,
Щоб зберегти в cтражданнях мужність:
Лиш тільки — ближніх небайдужість.
Світлана Касянчик

Доторкнуся до твоїх сивин

Чоловікові з нагоди його 50-річчя

Доторкнуся до твоїх сивин,
Ти всміхнешся — зморщок ціла зграя
В кутики очей повибігає.
Часу плин. Ах, часу швидкий плин...
Як на тебе схожим став наш син!

У альбомах ще не пожовтіли
Фотографії із тебе, молодого,
А вже осінь перейшла дорогу,
Майже всі берізки облетіли.
І дощі, дощі заморосили.

Ти не той. І я давно не та.
Друзі, посоліднівши, старіють,
На очах ровесники сивіють.
Так, твоя чуприна ще густа,
Але якось зблизились свята...

Рідний мій, сьогодні п’ятдесят
«Стукнуло тобі», як кажуть люди.
Хай для тебе світлим день цей буде,
Найгарнішим з особистих свят!
Глянь, який барвистий листопад!

Мов для тебе доля зберегла
Розмаїття кольорів осінніх.
Не сумуй, що роки — швидкоплинні.
Дякуй Богові, що зберігав від зла,
Що добром стежинка поросла,

Що під ясним небом в мирний час
Ти минаєш п’ятдесяту віху,
Що обходить нашу хату лихо,
Що маяк спасіння не погас,
Дух Святий веде у вічність нас.

І нехай старіє наша плоть,
«Скаче» тиск, буває, «крутять» руки.
Наша втіха — діти та онуки,
І благословляючий Господь.
Світлана Касянчик

Прости нам, Боже

Одна за одною — тривожніші вістки.
Чорнішає днів акварель.
Пророками смерті, військові повістки
Вже стукались в двері осель.

Від запаху крові дурманились очі,
Хижішав юрби оскал.
Під сни кольорові, у зоряні ночі
Хтось клав непомітно запал.

Вже день, розпанаханий злими вогнями,
Десь цілився з ляку в малят.
З обжитого місця втікав у безтямі
Вчорашній сусіда і брат.

Прошарком історії попіл Фергани
Зсідається в долях людей.
Вбивають, вмирають, страждають земляни.
Горить естафета смертей.

Одягнуті в людські надії і строфи,
Регочуть статуї Свобод.
...Розбіглися кола криваві з Голгофи.
Прости нам, осліплий народ!
Світлана Касянчик

Цінуймо час

Годинника з собою не беру,
Хай час пливе, не набирає ритму,
Нехай ніщо не сколихне молитву —
Я без регламенту із Богом говорю.

Хай легко і без відліку часу —
Не щосекундно і не щохвилинно —
До Божого престолу тихо лине
Все те, що з серця глибини несу.

Незмінним є небесний циферблат
І зовсім на земне життя не схожий:
Велика стрілочка — то Слово Боже,
Маленька — я, що тікає у такт.

Нас підганяє крадькома життя,
Ми вже навчились жити в ногу з часом,
Суспільства пульс знаходимо відразу,
А Божого — нема серцебиття.

Ми поспішаємо, куди не подивись,
Випереджаючи всі задуми Господні,
А те, що треба виконать сьогодні,
На завтра відкладаєм, на колись.

Невпинно, точно і без вороття
Проходить час нестримно крок за кроком.
З собою захопив він ненароком
Усе на світі… і саме життя.

До часу, як-то кажуть, до пори,
Ще до якоїсь пізньої години
Ми будем жить за схемою рутини,
Аж поки все не зміниться згори.

Вже благодать не вернеться тоді,
Роки свободи більше не настануть,
Безпечні дні також у пам’ять кануть —
Минеться все, як хвиля на воді.

Сьогодні є ще добрий час
Для повноцінного служіння Богу.
Хай в кожнім серці дзвони б’ють тривогу
За все життя хоча би раз.
Лариса Козинюк

Життя — це стежка в полі

Життя — це стежка в полі,
Життя — це стигла нива.
В руці Господній доля,
І я з Христом щаслива.

Життя — це буревії.
Життя — це шум прибою,
Та в мене є надія —
Бог поруч йде зі мною.

Життя — це моря хвилі,
Водночас радість й сльози,
Та Бог дарує сили
Пройти по цій дорозі.
Романішина Олена

	ГОЛОВНА • ПОЕЗІЯ • ПРОЗА • ПУБЛІЦИСТИКА • ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ВАВРИНЮКА • ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ