Дзвони минувшини
Вербові дзвони
Лаван. Вкрадені боги
Йосип. Втікач
Патріархи. Екзамен на чесність
Ілля. Песимізм віри
Єремія. Неспалене слово
Кифа. Перші півні
Сотник. Розп’ята надія
Савл. Дорога до себе
Дзвони серця
Калинові дзвони
Молитва
"Палало небо"
Життя
"Любити ближнього…"
Плітка
Еволюція гріха
Ім’я на долонях
Дружині
Маленькому синові
Молитва маленького сердечка
Листок
Вічний мандрівник
Гімн місіонерів
Агнець
"А Він мовчав"
"Зоря стояла прямо над вертепом"
Пісня
Юрба
Сотник
Церковна підлога
Зламаний велет
Ви — храм
Дзвони вічності
Золоті дзвони
"Дрімає річка…"
"Двадцятий вік здаємо до архіву"
"Всі ріки течуть до моря"
"Життя спливло"
"Прийшов в гріхах"
"Немає часу..."
"Гребу щосили..."
"Журавлиним ключем..."
"Тобі, мій Боже, пісню цю співаю"
"Мене чекає небесне місто"
"Дихаю, а значить славлю"
Відгомін вічності
Вінець творіння
Ранок
Дзвони минувшини
Вербові дзвони
На вербах повісили ми свої арфи
Псалом 136
1. Набат
Як же ми зможемо заспівати пісню в землі чужинця?
Псалом 136
Ой, ріки вавилонські, бурхливі, швидкоплинні,
Вербиченьки плакучі полощуть руки в них.
Повісили ми арфи в старому сучковинні,
Й сіонський дзвін у душах давно уже затих.
Вербові дзвони глухо рахують дні неволі,
Пісні єрусалимські зосталися десь там,
На храмових руїнах. Лишились зойки кволі
І спогади убогі — на спадщину синам.
Не так гнітить робота і свист різкий нагайки,
Не так кривавлять шрами і руки в мозолях,
Як той далеко-рідний тужливий посвист сойки,
Який колись ми чули на батьківських полях,
Як ті пісні сіонські, які в полоні смутку
Безсилим птахом б’ються у зболених серцях...
Та й серця вже немає, зіщулилось у грудку.
І бродимо марою по висохлих степах. …
На ріках вавилонських несемо ми покуту.
І струни поржавіли на сплаканій вербі.
Болить печаль єврейська, об тин чужий зіпнута.
О, як тягнути важко неволю на горбі!
2. Благовіст
А багато хто, старші, що бачили перший храм, плакали ревним голосом...
Ездри 3:12
Як дихається легко, як пахне первоцвітом!
На всохлому мигдалі вистрілюють бруньки.
Ти плачеш, старче сивий? Поплач, щасливий, літом
Отут ростимуть стіни, священні та легкі.
Тут знову храм засяє — як доказ слави Бога.
І прощення, й любові, і милості Творця.
Яка ж вона нелегка у рідний край дорога
З далекої неволі! О, як болять серця!
О, як беруть за душу ці спогади старезні:
Священне місто й слава, і враз — полон, війна...
Прийшов сюди я знову й сини мої кремезні
Возводять стіни храму. Щаслива сивина!
Будуйте, діти милі. Будуйте — ви з полону
Принесли тільки муку і біль в сумних очах.
Покайтесь в цьому храмі і дбайте, щоб до скону
Його вогонь не гаснув у звільнених серцях.
Лаван. Вкрадені боги
Нащо ти покрав моїх богів?
Буття 31:30
Я злодія, бачте, на грудях пригрів!
О, як він невдячно повівся зі мною!
Це ж скільки він часу свій задум носив,
Довгенько, як кіт, чатував над норою.
Богів моїх викрав, святий оберіг!
Надію поцупив, сімейну опору!
В погоню потрібно, а тут, як на гріх,
Порадників вкрали. Тут витимеш з горя.
Очима порожніми дивиться кут.
Невже ж то без бога у путь вирушати?
Вже з горя волосся нарвав цілий жмут.
Украли богів! — що тут можна сказати...
Нехай вже ті кози, та хай пропадуть!
Та хай ті верблюди, та хай — рідні діти!
А це ж... О, боги, лише б вас повернуть,
Вже буду так пильно, ой, пильно глядіти...
Та кинь ти, Лаване, не падай з туги,
Чи варто так краяти серце тривожно?
Для чого тобі ті нещасні боги,
Коли їх так легко поцупити можна?
Хіба допоможуть у хвилю біди?
Хіба захистять від розбійників хату?
Які ж вони вбогі, хоч в старці веди,
Боги, яких треба самих захищати.
Йосип. Втікач
Буття 39:7-12
Як він втікав! Ганебно. Ще й від жінки!
Плаща згубив. Згубив розважність, честь.
Та стій, юначе! Мужнім, сильним вчинком
Рубай той вузол хтивих перехресть.
Скажи їй все. Поважно, мудро, гідно,
Як корабель обходить гострий риф.
Втікати соромно. Вернися, ще не пізно...
Побіг... Й ніхто б його вже не спинив.
Він знав чого й від чого він втікає,
Він знав, що втеча буде нелегка,
Бо не від жінки, ні, що зла шукає,
Втікає він.
Це —
втеча від гріха.
Патріархи. Екзамен на чесність
Ми — сини одного чоловіка, ми правдиві…
Буття 42:11
Бог знайшов провину твоїх рабів…
Буття 44:16
«Ми люди добрі, — й били себе в груди. —
Наш батько — князь, шанований всіма». —
І впали ниць, в пилюку, добрі люди…
Й війнула в душу холодом зима...
Згадався батько, рідна батьківщина,
Монети дзенькіт, брязкіт ланцюга.
Одежа й кров улюбленого сина…
В важкі кайдани замкнена нога…
«Ну, що ж, чекаю вас з найменшим сином!» —
І вийшов геть.
Як спомини болять!
Немов би плечі знову у ряднині,
Мов хочуть вже і спогади продать.
…Пішли брати, щоб знову повернутись,
Щоб доказати чесність у ділах.
І знов мішки, і знову треба гнутись,
І віднайти в мішку своєму жах.
І знову він, намісник фараона,
І знов потрібно щось та й говорить.
Піднявся Юда: «Пане, в нас провина!
Сумління плаче, стогне і болить.
Бери мене! Бери в довічне рабство.
Не зводь в могилу батька сивину…»
Мовчать брати, мовчить шановне панство,
Несуть на плечах чесність, як вину.
А чесність та — немов вода із сита,
Як осінь трусить яблука в саду…
Гірчить душа, сльозою не промита,
І жне посів: полин та лободу.
Як боляче, проживши в честі й мирі,
Пошану мавши, титули ясні,
Пронісши їх, як двопудові гирі,
На чесність іспити не скласти випускні.
Ілля. Песимізм віри
1 Царів, 18 розділ
Він важко дихав. Йти було несила.
Ще крок. Останній. Та: "Ілле!
Чого ти тут, пророче?" Оніміло
Вдивлявся в обрій: "Він?" Але...
"Але ж Ти добре, Господи, все знаєш...
Чого ж запитуєш? Втомивсь
Боротись вже... Я сам... І знов чигає
Ота блудниця... Подивись,
Вона вже душу й серце з’їла,
Вона всіх знищила... А я...
Билина в полі. Сам один. Безсилий...
Лишилась ревність. Й то — Твоя..."
Легенький вітер, ніжний, як утіха,
Лице пророка освіжив.
Не в гуркоті, не в блискавці, а тихо,
Як батько Бог заговорив.
"Ти сам, Ілле? Я ж був завжди з тобою
В твоїх походах проти зла.
Це ж Я стояв з Ваалом у двобої
Поперед тебе. І вела
Моя рука тебе в духовні злети...
А втім... Сім тисяч чоловік
Таких, як ти, в ізраїльських наметах
Палають ревністю. Ти звик
До перемог, чудес, розмов зі Мною.
Чому ж враз руки опустив?
Чому заплакав? Ти ж, як за стіною,
За Мною був. А скільки див
Явив ти, муже, грішному народу!
Вставай тепер, бо знову ждуть
Тебе нові нескорені висоти.
Та зрозумій пророка суть:
Щоби насправді стати мужем Божим,
Пройти потрібно без вагань
З тріумфом переможця й стан ворожий,
І прірви всі розчарувань.
Коли втікатимеш від грішного престолу,
Від гніву царської змії,
Навчися на руїнищах Ваала
Здолати сумніви свої".
Єремія. Неспалене слово
Єремії, 36 розділ
Він говорив, хоч важко говорилось.
Його лякали карами царя.
А храм мовчав. Господнє слово билось
Безсилим птахом біля олтаря.
«Та скільки ж можна того Єремію
Терпіти в храмі? Вигнати! Скарать!»
...Женуть пророка геть, женуть у шию,
Жене, як ворога, уся священна рать.
Пішов пророк. А слово залишилось,
Боліло в грудях гірше стусанів.
Терпіти вже немає більше сили.
Ви хочете, щоб я отак заскнів?
І він писав. Слова, налиті болем,
Як вояки, ставали у ряди.
І схлипував пергамент у безсиллі,
Не в силах втримати пророчої сльози.
«Читай, Барух! Читай Господнє слово!
Читай у храмі правду всю гірку!»
...Мовчав священик, враз забракло мови,
Коли палав сувій у коминку.
Пророк ховався. Десь у підземеллі
Беріг слова, не спалені царем.
І рвався голос, зірваний в пустелі,
В пустелі душ... І тиснув серце щем.
Народе мій! Мої заблудлі діти!
Як ще багато слів несказаних гірчать!
О, як же важко, Боже, говорити!
Але ще важче, Господи, мовчать...
Кифа. Перші півні
І заспівав півень хвилі тієї...
Матвія 26:74
І впала ніч. Важка, як ті століття,
Що тисли груди рабським тягарем.
Петро, як тінь, пірнув в гущаве віття,
Подалі в ніч. Подалі від проблем.
Ніч стиснула розгубленого Кифу,
Повзла за комір, хижа, мов змія.
Ховав думки, як меч, у ржаві піхви,
Та в мозок било: «Господи, де ж я?
Чого ж я тут? Священицьке обійстя,
Солдати римські, зборище зівак…
І я отут…» Яке вже благовістя?
В душі так темно: «Вчителю, як так?..»
Схолола кров, коли із ночі кинув
Байдужий голос: «Він також із Ним!»
«Та ні, не я це був…» — і піт по спині,
І власний голос раптом став чужим.
Ховався в ніч. Туди, в щілини серця,
Тулив свій біль. Він сам вже ніччю став.
У ній топив свою жагу до герцю.
…І раптом півень ранок прокричав.
Той крик розрізав темряву, як лезом,
Світанок в горлі бився цвіркуном.
І зблиснув ранок жовтим перевеслом,
Спокути ранок, свіжий, як вино.
І промінь неба поглядом Ісуса
В’їдався в душу, темну й кам’яну.
Котились сльози, мов ранкові роси,
З душі гірку змиваючи вину.
Світанок жеврів. З кожною сльозою
В душі світліло, плавилось, жило.
І в новий день стежиною вузькою
Петро ішов у роси за село.
…Епохи стерлись в жорнах лихоліття,
А ми несем покуту на горбі.
Спинись.
Прислухайся.
Десь в темряві лунає крик, життям налитий, —
Це півень ранок будить у тобі.
Сотник. Розп’ята надія
Він був справді Син Божий...
Матвія 27:54
Трусило землю, наче в лихоманці,
Спіткнувся день об темряву нічну…
Яким героєм був він ще уранці,
Він, що пройшов крізь пекло та війну.
Не раз дивився смерті прямо в очі,
Стояв, як кремінь, проти ворогів.
А зараз страх ножем в душі лоскоче
Й чомусь забракло в горлі слів.
Розбіглись всі. Лишилось тільки троє,
Які вросли у страдницькі хрести.
Висять, як докір.
Що ж це він накоїв?..
«Це ти зробив, це ти, це ти, це ти!!!»
У скроні била внутрішня напруга
І страх тримав у лещатах думки.
Хто допоможе? Де шукати друга?
Немає друга і нема руки.
Чи прокуратор душу заспокоїть?
Чи, може, той святий синедріон?
До кого йти? І серце хто загоїть?
І де опора — царський легіон?
Стояв вояка. Соромно за себе.
Він безпорадно глянув на хрести…
«Месія Він! — Як відповідь із неба. —
Це Божий Син, що може помогти!
Ні імператор з Іродом укупі,
Ні фарисеї ситі та святі.
Лиш Він, лиш Той, Хто щойно в муках
Розп’ятий мною на хресті».
Савл. Дорога до себе
Дії Апостолів 9 розділ
Були дороги невідомі,
Важкі, тернисті, нелегкі,
В краї далекі і додому,
І всі, здебільшого, — вузькі.
Безцінні і гроша не варті,
Були короткі й без кінця.
Він їх долав терпляче й вперто,
Тарсянин з вдачею борця.
Не знав спокою і знемоги —
Господня ревність бо вела.
Але найбільш важка дорога —
Це крок від Савла до Павла.
Цей крок, завдовжки з мить єдину,
Століть завдовжки, може, з ста,
Зробив в душі таку руїну,
Що він, втоптавши в пил гординю,
Доріс до величі Христа.
Дзвони серця
Калинові дзвони
1. Набат
«І ніч іде, і день іде,
і голову схиливши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
апостол правди і науки».
Т. Шевченко
Калинові дзвони калиновим сумом
Відболюють болем в зболілих серцях.
Десь бродять степами Шевченкові думи
І губляться ген, на далеких шляхах.
Вкраїнськії думи у рваній ряднині,
Просолені сіллю з чумацьких возів...
«О Боже єдиний, храни Україну...»,
Щоб ворог та голод наш край не косив.
Калинова земле, свята і велична,
Убогая духом, побита життям.
Все рідше над хатою помахом звичним
Лелека опустить гостинець з дитям.
У хаосі бруду, інтриг та прогресу
Згубились джерельні, святі почуття.
Байдужозатхнулістю вкрилися плеса,
Холодний цинізм — як синонім життя.
Без Бога — в нікуди шляхи обираєм.
Обперлась печаль на повалений тин.
І плаче калина за втраченим раєм,
Стікає сльоза, як червоний бурштин.
О Боже єдиний, збуди Україну!
Верни в душі щирість, гостинність, тепло.
Хай пісня калинова з серця полине,
Збиваючи роси ранковим селом.
Нехай завітає до хати сусіда,
Поверне додому заблудлих синів.
Хай мудрість воскресне, що з прадіда-діда,
Щоб далі народ у безвір’ї не скнів.
Дай, Боже, нам долю, дай миру та щастя,
Хай жито зросте на травневій ріллі,
Осяй нас любов’ю і витри, як Батько,
Калинові сльози моєї землі.
2. Благовіст
«І буде син, і буде мати,
і будуть люди на землі»
Т. Шевченко
Калинові дзвони калиновим сміхом
Вітають Великдень. Край неба горить:
З-за лісу встає золотавая втіха,
Щоб вкотре Вкраїну промінням зігріть.
Встає над Вкраїною сонце надії,
Встає Україна для волі й життя.
І круки втікають голодні та злії,
І ластівки з вирію в весну спішать.
Проміння лоскоче барвінкове листя,
На дубі чуприна зелена й густа.
Хай губляться в росах червоним намистом
Калинові сльози — як сльози Христа.
Голгота. Страждання. І ніч до безтями.
А завтра — осяяння ранку. І — Він,
Воскреслий, прославлений, став перед нами,
І впала печаль за повалений тин.
І думи знялися на крилах орлиних,
І день осяйний соловейко віта.
Калина — у кучерях білої піни,
Й зозуля втомилась лічити літа.
Калинові дзвони нас кличуть до Бога,
Нас кличуть до храму: схилімо серця.
У Ньому воскресне душа наша вбога,
Бо сльози покути — таки до лиця.
Й калинова пісня, що в серці тепліє,
Поверне нам радість, любов та життя.
Хай плаче калина, хай тугу розвіє
Сльоза воскресіння, сльоза каяття.
Молитва
Милості, а не суду. Прощення, а не кари.
Боже, прости мені!
Боже, прости безпечність, втрати мої і чвари,
Все, що гниле в душі.
Тихим подихом вітру ніжно прийди у душу,
Не говори в огні!
В бурі не йди до мене. Гріх свій відкрити мушу,
Те, що в тягар мені.
Милості, а не кари. Хоч і прожив я всує.
Вірю в любов Твою.
Вірю, що Ти прощаєш. Знаю — Ти мир даруєш
В душу слабку мою.
Неба, чистого неба! Милості бачу руку —
Ти всі гріхи простив!
Ти все узяв на Себе, Ти заплатив за муку,
І до життя —
воскресив!
* * *
Палало небо, перша мить світання,
Сріблились роси іскрами в житах.
І у гаю під куполом багряним
Посвистував спросоння ранній птах.
Ліниво верби коси заплітали,
Дрімав ще явір, мліючи вві сні.
І так широко маки позіхали...
Втікала ніч на чорному коні.
Стою в мовчанні — боязко й дихнути,
Дивлюсь, як день з колиски вироста.
П’янить земля пахучим зіллям рути.
А срібло ранку падає в жита...
Отак, напевне, в перші дні творіння
Стояв Господь, і сяяло лице:
«Чудово все!» — Й тоді в благоговінні
Схилилось низько все перед Творцем.
«Чудово все! — повторюю з натхненням.—
Великий Ти у мудрості Своїй!»
О Господи! Пануй в душі смиренній
І день новий створи на втіху в ній.
Чудово все Ти твориш в цьому світі.
Чудовий Всесвіт бачу навкруги.
Як промінь сонця літнього в зеніті,
Твій дотик ніжний, теплий та легкий.
...Іскриться ранок, сипле в серце роси,
Співають струни неба і душі,
І котить сни туман простоволосий...
А я біжу крізь мокрі спориші,
Спішу до Тебе, добрий, вічний Боже,
Подякувать за рідний, милий край,
За те, що небо маю чисте й гоже,
Що душу тішить весен дивограй.
Спливає ранок, день новий рождає,
Ще день один у нашому житті.
Я дякую, що він мене єднає
З Тобою, Боже, тут і в майбутті.
Життя
Дзвінкий дитячий сміх, як в темряві іскрини,
І мати, що голубить із ніжністю дитя,
Блакить твоїх очей і перші кроки сина —
Це є життя!
Щоденний гніт турбот із присмаком невдачі,
І щастя синя птаха втече без вороття.
І крає біль розлук, і серце тихо плаче —
Таке життя...
Як розпач тисне груди і втрачена надія,
А все святе й натхненне — розірване шмаття,
Одна лишень могила, здавалося б, зігріє —
А як життя?..
Іскриться сонце в росах. В яру дрімає тиша.
Життям буяє ранок. Увись думки летять.
Не хочу помирати, а вічно жити, жити!
Але — нема життя...
Бреду поміж полів, де перепели плачуть,
Вслухаюся у тишу, вслухаюся в життя.
О, як моїй землі, зчерствілій та невдячній,
Потрібне каяття.
Вертатися в Едем! Назад в Едем вертатись,
Де нитка обірвалась і впало небуття.
...А там вогненний меч Господнього прокляття
Закрив життя.
Смертельно-чорний жах заслав Череповище:
Тут враз життя і смерть зійшлися на мечах.
Та відблиск неба видно чіткіше все і ближче
В моїх очах.
«Я є Дорога й Правда! — з глибин віків лунає.—
Я є Первопричина усякого буття,
Прийдіть усі до Мене, Моя Любов втішає —
Я є Життя!»
З надією на вічність, із вірою в безсмертя
Вдивляюся у небо.
Лелеки ген летять...
Десь там моя Вітчизна, дарунок милосердя.
Лиш там — Життя!
* * *
Любити ближнього — як складноі як просто.
Не з примусу, не з шани чи за щось.
Прийти до нього в дім приємним, добрим гостем
І запитати: «Як тобі жилось?»
І просто посміхнутись. Просто дати руку.
Не треба жертви — крихітку тепла.
Любити ближнього — ділити разом муку,
Яка у серці раптом проросла.
Любити ближнього — сказать йому про Бога,
Що Він один — любов понад усе,
Що наші всі проблеми, весь тягар, тривоги
Він на Собі з любов’ю понесе.
Коли впаде — спіши його підняти,
І мимо не проходь, не кидай так.
Не заздр йому, коли він ходить в шатах,
А ти супроти нього, як бідняк.
Любити ближнього — це бачити хороше
І разом все погане забувать,
Любить без вигоди, коли останні гроші
Комусь потрібно, мов собі, віддать.
Зумій чужу біду узять на власні плечі.
Байдужість вся із серця хай спливе.
Бо у душі твоїй не має порожнечі:
Як не любов, то ненависть живе.
Нехай любов твою не знищить голос вражий,
Бо ненависть не варта і гроша.
І не тому люби, що Слово Боже каже,
Люби тому, що каже так душа.
Плітка
Змією хижо в серце заповзає
І жде моменту вжалити когось.
Лише недобре в ближньому шукає
Величність Плітка —
так вже повелось.
До білизни кістки комусь промиє
Чи очорнить із ніг до голови,
Таємне все по вітрові розвіє
І всім розкаже з втіхою злоби.
Вже не зібрать тих слів, що, як каміння,
Летіли в брата — і лилася кров,
Не стисне серце спалене сумління,
Немає співчуття і в забутті любов.
Зловтішно й радо руки потирає:
Когось уб’є, комусь воздасть хвалу.
Від неї ти нічого не сховаєш —
Все знайде й швидко пустить по селу.
Немов павук, розкине павутину,
Й сидить на чатах: зловиться пліткар,
І буде він покірніше дитини
Робити геть усе, що скаже пан.
І буде він на вухо всім шептати
Лихі слова, як хоче сатана.
Збере пліткар брудне усе на брата —
Й на суд його, хоч незначна вина.
Ось там згрішив, ось там не так одягся,
Не так сказав, чи глянув не в той бік.
Радіє Плітка: скільки ж то поживи
Для язика — не впорається ввік.
Сидить в кутку чи коршуном чигає,
Завжди в роботі, в пошуку ідей:
Величність Плітка жертву вибирає,
В тенета зла заманює людей.
Еволюція гріха
Еволюція — поступовий розвиток чого-небудь
при поліпшенні його якості.
Зі словника
Усе — еволюція. Довго й терпляче
Ішли ми від мавпи до зоряних мрій.
Все вище, складніше, все краще і краще
Ставало: природа й людина у ній.
Що ж тут заперечиш, якими словами?
Лиш хочу спитати вас, мавпи сини:
«Це теж еволюція рухала вами,
Коли стоголосії вигуки слави
Зірвались з «осанни» на крик: «Розіпни!»?
Для вас еволюція — глибше і глибше
Котитися в прірву-болото гріха...
Ви кращими стали? Чим далі — тим ліпше?
Чому ж тоді совість німа та глуха?
Чому ж плаче небо гіркими дощами?
А втім, що шукати чиєїсь вини:
Гріха еволюція рухала вами,
Це гріх ваш волав: «Розіпни! Розіпни!..»
Ім’я на долонях
На долонях Своїх тебе вирізьбив Я...
Ісая 49:16
На долонях Твоїх мого імені знаки.
На долонях Твоїх — моя доля й життя.
Піклувався завжди, не чекаючи дяки,
І носив на руках, як маленьке дитя.
На долонях Твоїх... Невимовнії жахи —
На хресті карбувалися літери ці.
Їх писали іржавії римськії цвяхи
На скривавленій зболеній Спаса руці.
На долонях Твоїх... Вони ніжно торкались
До людської біди, до душевних страждань.
Хворі вірили в них, від прокази зчищались,
І тепліли серця від святих сподівань.
І ніщо не зітре мого імені звідти,
І не зблякне від часу цей запис життя.
О, Творець і Владика, дай сили прожити
У покорі ці дні, що невпинно летять,
Щоб не стер свого ймення своїми ж гріхами,
Щоб не втратив я право на батьківський дім,
Щоби там, за Йорданом, святими руками
Ти обняв мене ніжно...
Щоб був я
назавжди
Твоїм!
Дружині
Не жалію літ, прожитих разом,
Не жалію сліз, розчарувань.
Як вино міцнішає із часом —
Так любов в часи випробувань.
Не жалію того, що не встигли,
І не все зробили так, як слід,
Що не всі троянди порозквітли,
Що серця вкривав, бувало, лід.
Не жалію втрачених ілюзій
І весни, що в літо проросла,
І тих трав, що скошені у лузі,
І лелечих помахів крила.
Не жалію того, що чекає
На складних вибоїнах життя.
Не жалію, бо — не роз’єднає
Ні минуле нас, ні майбуття,
Бо любов навчила не жаліти
Нас за тим, що сплине наче сон,
І серцям, завислим у зеніті,
Заважає битись в унісон.
Маленькому синові
Молися сину...
Хай слова дитячi
Перлини мов нанизує душа.
Нехай вони ведуть через невдачi,
Хай та молитва свiтить, мов свiча.
Схиляй колiна.
Дасть молитва сили.
Без неї ти — як птаха без крила.
Молися, сину, поки не змарніли
Тендiтнi сходи щиростi й добра.
Молися сину!
Небо пильно слуха
Твої слова невпевнено-простi.
В молитвi ти знайдеш для себе Друга,
Який тебе не лишить у життi.
Молитва маленького сердечка
Мою стежину, ще таку коротку,
Ще без каміння, горя та злоби,
І перші кроки, ще без тіні смутку, —
Благослови!
Моє життя, ще ніжне та безхмарне,
Дитячі мрії, світлі та живі,
Моє дитинство, мов у казці гарній, —
Благослови!
Моє сердечко, вже таке велике,
І горизонти юності нові,
І журавлині таємничі крики —
Благослови!
Маленьку віру, ще таку непевну,
Та нелукаву, щиру, без олжі,
В моїй душі, дитячій та безмежній, —
Благослови!
Листок
Мене від гілки осінь відірвала,
Від матері, від соків, від життя.
І по кривій смертельного лекала
Я падав вниз в болото і сміття.
Земне тяжіння мороком могили
Вже дихало у зморщене лице.
Я ще в польоті, тільки вже — безкрилий.
Я ще живий. Та повнюся свинцем.
Внизу — калюжі, чоботи й колеса.
Внизу зітруть у порох плоть мою.
Внизу в покоси зжмакані зачеше
Мітла байдуже. Там і зогнию.
І раптом —
руки.
В теплі, ніжні руки
Я опустився, стомлений з жури.
Хтось вихопив з безвиході й розпуки.
Зіщулились калюжі і вітри.
Зіщулився могильний морок ночі.
І затишно в долонях, як в човні...
І Господа до болю рідні очі,
Як вічність, посміхалися мені...
Вічний мандрівник
Благословенний і проклятий тричі,
Століттями мертвий — й вічно живий.
Дивиться з викликом світові в вічі,
Весь у гріхах — й по закону святий.
Вічно в дорозі — нема батьківщини.
Рани у серці на тисячі літ.
Йде по камінні, пісках і долинах
Христопродавець, зневажений жид.
«Землю у спадок, вино та оливу,
Дам молоко вам, в ущелинах мед»...
Все загубили: багатство і славу...
Де ж той колишній сіяючий злет?
Вибранець неба торує стежини —
Там — інквізиція, тут — холокост.
В золоті руки, на тілі — ряднина...
Боже Єгово! І це твій народ?
Зранений, зганьблений, проклятий світом.
«Тільки він Мій, до останніх клітин!»
Бачиш: оливка вкривається цвітом:
Йде вже до Бога загублений син.
Гімн місіонерів
Важкі дороги вибрали нас знову.
І знов сурма в походи кличе нас.
Знов не до сну, і горизонти нові
Відкриє нам благословенний час.
Неси вогонь Господнього спасіння,
Боротись варто, варто в світі жить!
З тобою Бог, а значить, є надія
І голос, що з надією звучить.
Нас кличе світ, знесилений гріхами,
Нас кличе серце, сповнене вогнем.
Нас кличе Той, Хто був розп’ятий нами
І Хто воскрес, щоб ми воскресли з Ним.
І голос той зривається, буває,
І слабнуть руки від людських нещасть.
Та є надія та, що не вмирає,
Є Дух Святий, що вітер крилам дасть.
Надії голос кличе грішні душі,
І воскреса надія в душах тих.
Повік лунати буде невмирущо,
Бо він в устах відважних та святих.
Агнець
Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.
Далекий гомін міста лякливо повз у кут.
Свята сім’я над сином молилась по вечері.
Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.
І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці.
А в яслах — новий житель дивився перші сни.
Він був такий маленький. По глиняній долівці
Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.
Спросоння посміхався, здригались злегка очі,
Як в сонного ягняти, що спало край ясел.
Вони з’явились разом, в одну годину ночі
Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.
Мале ягня дрімало, невинне і покірне,
Не знало, що чекає його у майбутті.
Не знало, як-то доля його жорстоко кине,
Які-то перевали високі та круті.
Радіти буде сонцю, травинці між камінням,
Стрибатиме щасливо по березі життя...
Та раптом все це зникне, і вечором осіннім,
Як чорний коршун з неба, так люди налетять.
Його, невинне, чисте, пов’яжуть та без жалю
За гріх чужий як жертву у храмі принесуть...
Та ще було далеко до того зблиску сталі,
Ще поки мирно спали ягнятко та Ісус.
Не знали мати й батько, яка в них спільна доля,
Що жертвою за когось обом їм треба стать...
Вони щасливо спали. І сіно пахло полем,
І тесля ще не скоро почне хреста тесать.
Ще десь зірки в пустелі стежини прокладали
Для тих, кому відкрилось народження Царя.
Про мир небесний людям ще ангели співали
І тільки-но вставала від Якова Зоря.
Ще довгий шлях чекає на Того, Хто любов’ю
Освітить з неба людство, гріховне та німе.
...А я хреста вже бачу: на нім стікає кров’ю
Той Агнець, що на Себе гріхи мої візьме...
* * *
А Він мовчав... Мовчання гучно било
Набатом в груди... Руки мив Пілат...
Важке мовчання, довге, аж несила
Дивитись в вічі. Цвяхи правив кат...
Ще вчора храм лящав під батогами,
Від владних слів луна з кутків ішла.
Тепер мовчить Отой, що зводить храми
За кілька днів, борець супроти зла...
Ще вчора Він повчав, як треба жити,
І говорив, де варто б і змовчать.
Ще вчора йшли до Нього вбогі й ситі
Послухати про Божу благодать.
Тепер мовчить. Невже і справді винен?
За що ж Йому така ганебна честь?
Шаліє зло, кричить юрба неспинна...
Пішов без слів, поніс мовчання хрест.
«Замовк, нарешті», — втішено зітхнули.
Не знали, бідні, в ту жахливу мить,
Що Він ще заговорить. Серце чуле,
Як пташка, на той голос полетить.
Він заговорить. Кам’яна могила
Від голосу здригнеться. Вмовкне світ.
У безнадії затріпочуть крила.
Слова прорвуться через товщу літ.
У ці слова вслухаються століття,
Вони проходять лабіринти душ.
Їх слухають серця, гріхом розбиті.
Говорить Він, смиренний неба Муж...
* * *
Зоря стояла прямо над вертепом
І заглядала мовчки з-за плеча
Марії-матері. І небом
Пропахли ясла. Капала свіча.
Тримала ніжно сина в сповиточку,
Співала стиха. Щастя — аж до сліз!
«Що жде тебе, маленький мій синочку,
Яку ти долю в світ оцей приніс?»
Вдивлялась пильно в очі немовляти,
Не вірилось: яка велика честь!
Та й звідки їй, такій щасливій, знати,
Яким важким голгофський буде хрест,
Яким болючим стане материнство,
Коли заб’ють, як в власну руку, цвях…
А поки що безхмарністю дитинства
Зоря його благословляє шлях.
Пісня
...Відспівавши, вони пішли на гору Оливну.
Матвія 26:30
Остання зустріч. Дружня і відверта.
Обмиті ноги — Вчитель і слуга.
Всі вийшли в ніч. Яка вона глуха!
Ще півень спав. Та вже бряжчала варта.
Мовчало місто. Стомлене, не чуло,
Як десь ламали пагони ріллю.
І так схилялись зорі до землі,
До древніх кедрів, на горі заснулих.
Стікає тиша з пагорба крутого.
Лиш злегка камінь вислизне з-під ніг.
...Та раптом пісня з закутків нічних
Розсипалась, як бісер, край дороги.
Співав Христос. Співали учні. Пісня
Крилом торкалась зморених олив
І билася серед калік та вдів,
Що в грудях раною пекли наскрізно.
Про що співав? Про що була та пісня?
У що вслухався Гефсиманський сад?
І чий то біль тремтіннями рулад
Вростав у всепланетні катаклізми?
Бринів в тій пісні стогін прокажених,
Ридання матері над зболеним дитям,
І крок надії в древній Сілоам,
І крик відчаю в голосі нужденних.
Вплітались в неї сльози Вартимея,
І перша кров на Каїна руках,
І безнадія душ, помножена на страх,
Й отцівський край — поганська Галілея.
І темна ніч колискою гойдала
Тужливу пісню. Скоро встане день.
Він буде судним. Там не до пісень,
Як гляне смерть диявольським оскалом.
Там буде хрест. Прокляття і Голгофа.
Там гріх в’їдатись буде у чоло.
І буде ніч, якою, як крилом,
Огорне смерть вселенську катастрофу.
Там помирати буде світу Зодчий.
Та Він стерпів. Все виніс. Не зійшов.
І вигуком: «Звершилося, Мій Отче!»
Закінчив пісню.
Пісню про Любов.
Юрба
Юрба сміялась, плакала, кричала,
Вдивлялась пильно: ось уже ведуть.
В зеніті сонце. Спека докучала.
Та хай вже там: потерпим, будь-що будь.
Це ж так цікаво: вчора під «осанну»
В’їжджав як цар, а нині — на суді.
Не буде більше цар той самозваний
Нам докучать. «На хрест його веди!»
Юрба раділа: це ж яка розвага —
Не кожен день стрічаєшся з «царем».
Дарма, що спека, мучить горло спрага,
Ми ж бо на страту зрадника ведем!
Яка ж це гордість — буть комусь суддею!
«На хрест, на смерть! Варраву відпускай!»
...Мовчала совість, сплямлена брехнею.
Кричало зло... Чорнів вже небокрай.
Ревіла площа: хліба і видовищ!
Дивіться вже... Дивіться, як ведуть.
Ішов Христос. І хоч би хто на поміч
Йому прийшов. Зловтішно лиш гудуть.
Упала ніч. Ось вже Череповище.
Сховалось сонце. Що то за мара?
Там, на хресті, Він був хоч трохи ближче
До неба чорного. Густішала пітьма...
Юрби нема. Всі кинулись втікати.
Ви боїтесь розп’ятого Христа?
А що ви скажете, як доведеться стати
Перед Воскреслим Ним у небесах?
Куди втікати будете від Нього,
Коли судити сяде Він на трон?
Згадаєте Голгофу і Святого,
І постать, що вросла в літостротон.
Так само всі ви будете стояти.
Таким же натовпом, що з жаху занімів.
І крик далекий битиме набатом:
«На хрест! На смерть!» —
відлуння ваших слів.
Сотник
Він достойний, щоб Ти зробив йому...
Я недостойний, щоб Ти зайшов під стріху мою
Луки, 7 розділ
Вони стояли, голови схиливши,
Вони молили, впавши у пісок:
«Равуні, чуєш, він для нас найліпший,
Хоча й чужинець, але він — зразок.
Він любить нас. Він синагоги зводить...
Він вартий того, Вчителю, повір!
Такий прихильний, чуйний до народу...
Послухай нас, зайди до нього в двір.
Бо він достойний, Господи, уваги,
Він заслужив пошану у людей.
Він показав в житті й боях звитягу...»
«Достойний, кажете?
А де ж прохач оцей?»
«Ідем хутчіше! Жде тебе у домі!»
Пішли. Юрба за Ним, як тінь, пливла.
Попереду — старійшини відомі
Вдоволено спішили в бік села.
І раптом гомін хвилею вкотився:
«А ось і він. Мабуть, запросить сам...»
А він, в пилюку впавши, поклонився:
«О Господи! Та ж чим Тобі воздам?!
Ти йдеш до мене? Вчителю, не смію
Просити в дім. Не вартий того я...
Я недостойний... Грішний... Без надії...
Я є ніщо... Лиш милість все Твоя...»
Перезирались старші: «Ось і маєш!..»
Стояв Христос, а в погляді — тепло.
«Ти недостойний? Милості бажаєш?
Ось це й Мене до тебе привело.
Заради цього Я прийшов у ясла —
До недостойних, грішних і слабих,
Чия надія зблякла та погасла,
Чиї серця стомив пекучий гріх».
Сльоза змочила звітрене обличчя.
Вояка плакав. Він лиш знав чого.
«Спасибі, Господи, за дивне протиріччя,
За те,
що недостойні —
достойні
Царства Твойого».
Церковна підлога
Підлога підігнана — дошка до дошки,
Як долі людськії — плече до плеча.
Десь лаком виблискує, десь —
наче зморшки,
Напевно, в фуганка щербата душа.
Смола в сучковинні визбирує сонце:
Хтось, видно, сльозу загубив із туги,
Для когось захмарилось світло в віконці
І вилилось горе аж, ген, з берегів.
Й до храму душа принесла свої муки
І втерла в підлогу колінами біль.
Дошки ці просякли сльозами розпуки,
А їх все несуть і несуть звідусіль.
Рипить не від старості — стогнуть провини,
Які залишали тут блудні сини.
Дошки ці — як віко німе домовини,
В якій Бог ховає каміння вини.
Тут каялись душі і сльози стікали
Пекучими краплями, наче свинець.
Дошки ці подзьобані віспою жалю,
Який виливався із грішних сердець.
Тут мати ридала, принісши недугу
Маленької доньки, що згасла умить,
Тут щастя просили в далеку дорогу,
Ішли за порадою: «Як далі жить?»
Дошки ці дзвеніли від радості-співу,
Тут Богові дякував, хто як умів.
І діти сміялись, і голови сиві
Схилялись у вдячності: «Ти нас беріг!»
Вона пам’ятає, як ніжно ступала
По ній наречена, щаслива до сліз.
Як потім подячно коліна схиляла
За доньку, за сина, за щедрий укіс.
Протерта,
промолена,
наче святиня,
Ввібрала надію і весен розмай.
Підлога розпуки, підлога спасіння.
...З дощок цих робити би брами у рай.
Зламаний велет
Хто думає ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!
1 Кор 10:12
Гроза пройшла. Утихла хижа злива,
І втік за ліс холодний вітруган.
Пом’яті трави, зламані дерева,
Потоптаний дощами жовтий лан.
Діброва плаче, в траурі узлісся:
Могутній дуб зламався, як сірник.
Над ним не раз жорстокий вал пронісся,
А він стояв — кремезний лісовик.
Стояв, як воїн, міцно обійнявши
Твердим корінням кулю всю земну.
Він був у лісі братом ніби старшим,
Як символ часу, врослий в давнину.
Чому ж упав? Чому зламався нині?..
Чи й справді щось знайшлось у ньому зле?
Ніхто й не знав, що в пишній деревині
Було дупло, старезне і гниле.
Могутній зовні, тільки середина
Пуста й трухлява, зовсім нежива.
Пройшла гроза.
І ця лиха година
Скосила враз — і впав він, як трава.
...Стоять Дуби. Могутні! Неприступні!
Чини високі, крісла, імена!
Захоплення і слава всенародна:
Який характер! Сила! Глибина!
Гроза пройде. І будуть всі лежати.
І лячно буде юним та старим.
Такі могутні!
Королівські шати!
Але — трухляві...
Що не говори...
Ви — храм
Слiпучий промiнь впав на позолоту,
Вiдбився дзвiнко вiд священних стiн.
Спинивсь Христос. Ось храм, а там — Голгота.
«Ви храм» — сказав до учнiв Вiн.
...Горiли стiни, плавилось камiння,
Як Божий гнiв, палав Єрусалим.
Святиня щезла в маревi осiннiм.
«Ви — храм» — лунало, наче грiм.
Вставали згодом пишнi й непримiтнi,
Малi, великi храми та церкви.
Христова ж Церква поступом всесвiтнiм
У темряву несла: «Храм Божий — ви».
Столiття стрiмко падали на мури,
В руїни й безвiсть впали олтарi.
Стояв, однак, мiцний фундамент вiри
I храм живий, народжений згори.
«Ми — храм», — луною котиться по свiтi,
Складають Церкву тисячi цеглин.
I свiтить з неба сонцем у зенiтi
Сам Будiвничий, вiчний Божий Син.
Дзвони вічності
Золоті дзвони
А вулиці міста – чисте золото
Об’явлення 21:21
1. Набат
Горе, горе тим, хто живе на землі
Об’явлення 8:13
Полин-зоря Чорнобилем спливає,
І страх терору стискує петлю.
Апокаліпсис щедро пожинає
Посів гріха. Збирає без жалю
Страшну данину. Голод і посухи,
Цунамі грізні, атом та війна…
Стукоче серце лячно так і глухо
Набатним дзвоном. Скільки ще вина
Свойого гніву виллє Бог на землю?
І дітям що у спадок ми дамо?
Ріка гріха давно прорвала греблю
Й з брудним потоком в прірву летимо.
І брат на брата руку піднімає,
Вже десь готовий смертник-терорист
На «ратний подвиг». Десь дитя вмирає
Від голоду на фоні ситих міст.
Прогрес — і ницість, космос — і безсилля.
Останній час як фінішний забіг.
І штучний цвіт давно на всохлім гіллі
Холодним снігом падає до ніг.
2. Благовіст
Оце оселя Бога з людьми
і Він житиме з ними!
Об’явлення 21:3
Що доброго знайшов Ти, Вічний Боже,
На цій землі, жорстокій і німій?
Та Ти прийшов — й зажеврів ранок гожий.
Ти дав надію в царстві безнадій.
Ти нам приніс примирення і волю,
Ти нам відкрив оновлені світи.
Ти зупинив прокляття чорну долю
І крила дав, сказав душі: «Лети!
Лети в оселі щастя і спокою,
Там рідний дім, там батьківське гніздо.
Сміливо йди стежиною земною
Через насилля, страх, жорстокість — до
Вершин тріумфу з серцем вільним й чистим,
Там Я зустріну батьківським теплом».
…Мій Господи, Ти йшов шляхом тернистим,
Щоб я ішов протоптаним шляхом.
…Серця з’єднаєм в вічності оселях —
В одному ритмі битиме життя.
Й у небо чисте усміхи веселі,
Як символ миру, голубом злетять.
* * *
Дрімає річка. Всюди тиша.
Туман над травами лежить.
Травнева нічка. Хто опише
Її захоплюючу мить?
Хто може словом передати,
Красу казкову оспівати,
І таїну її відкрить?
І я стою, мов онімілий,
Травневу тишу з ночі п’ю...
Мабуть, цей край, святий і милий,
Лиш оспівати солов’ю...
Дивлюсь угору. Небо й тиша.
Я в Отчий дім думки несу...
Небесна земле, Хто опише
Твою омріяну красу?
Хто оцінити сповна зможе
Твій вічний ранок, Чисту й гожу
Любові Божої росу?
Мовчу. Замовкла пісня квола.
Едемську велич з неба п’ю.
Мовчу.
Бо небо
оспівать ніколи
Не вдасться навіть солов’ю.
* * *
Двадцятий вік здаємо до архіву
І з трепетом вдивляємось у ніч.
Що там попереду?
Фальшиво
Звучить акорд примарливих сторіч.
Чекаєм щастя...
Тільки серце плаче,
Не радує сучасний Діснейленд.
І чайкою розпачливо кигиче
Такий важкий життєвий дивіденд.
Спинити б час. І біг свій зупинити.
Підняти з пилу втрачені слова,
І наші мрії, долею побиті,
І світлий погляд доброго Христа.
Безпомічним та немічним припасти
До ніг Його, пробитих на хресті.
І тільки там збагнути, що є щастя
І що найбільш важливе у житті.
І суєту струсити, як непотріб,
І вслухатись, як серце калата.
А може, то не серце — може, вкотре
До мене лине ніжний стук Христа?..
Через століття стукає — і знову
Життя вдихнуть в схололу хоче кров...
Я не здаю в архів Христове Слово,
Бо Він не здав в архів Свою любов.
* * *
Всі потоки до моря пливуть
Екклезіяст 1:7
Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.
Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека...
Душа ж моя прагне —
неба!
Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.
Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти...
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.
Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.
Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.
Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.
* * *
Життя спливло.
Знесилені світанки
Зійшли росою в спеку трудоднів.
Життя — як мить. Лиш виглянув на ґанок,
А день, гай-гай, вже спогадами сплив.
І знов тумани.
Тільки вже — осінні.
Дощем холодним вмилися літа.
І хворобливо видовжені тіні
На сірий шлях тополя відкида.
Життя спливло.
В долоні втерло долю.
Лишилась в пісні фінішна строфа.
Що буде в ній: чи сірі нотки болю,
Чи в небо злинуть вдячності слова?
Життя пройшло.
За сутінками ночі
Віч-на-віч стріне Вічная Любов.
Чи опущу додолу сумно очі?
Чи гляну сміло: "Господи, дійшов!"?
* * *
Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним,
Прийшов брудний — омивсь до білизни.
Лежав побитий, кров спеклася в ранах,
Прийшов Ісус — і зникли жахи-сни.
Боліло серце — втішилось в надії,
Зчорніло небо — зблиснула блакить.
Ховав у пазусі думки лихії —
Прийшла Любов — зцілила душу вмить.
Нікчемним був — назвався сином Божим,
Жорстоким жив — доріс до каяття.
Блукав в пітьмі — та зблиснув ранок гожий,
Пішов у смерть — а вийшов у життя.
Прокинувся — і зникли ранки сірі,
Хоча не раз і гинув, і вмирав.
Прийшов Месія, щоби той, хто вірить,
Родившись смертним, — вічність обійняв.
* * *
«Немає часу», — кажем, біжучи.
«І знов не встиг», — зітхаєм гірко.
Ще віск не скапав зі свічі,
А вже закінчена сторінка.
Не всім вдалось допомогти,
Не всіх ще встигли полюбити,
Не всі ще скарби віднайшли,
Ми ще не встигли просто жити.
Не все зробили так, як слід.
Не всі зірвали в полі квіти.
Ще ніби вгору йде політ,
А встиг уже і посивіти.
Ще стільки планів в голові,
Ще мрії множаться роями.
От тільки руки «неживі»,
Й чомусь не спиться вже ночами.
Не всіх зігріли ще теплом,
Гнізда як слід не збудували,
А пташенята — на крило
Давним-давно з гніздечка стали.
Уже і зморшки до лиця,
І крок ступить немає сили.
Вже стука вічність у серця
Холодним подихом могили.
На жаль, закінчився ліміт,
Й за всю свою життя дорогу
Уже давати треба звіт.
…А ще не встиг зустрітись з Богом.
* * *
Гребу щосили. Нерви, наче струни,
Зачеплені об сизу далину.
Лечу в човні по синьо-білих дюнах,
Як вікінги в далеку давнину.
Напружую клітинку кожну в тілі,
Вдивляюсь пильно: там моя мета.
Не спочивати, ближче все до цілі,
За горизонт, хоч сила вже не та.
Лише вперед, назад не оглядатись!
…Та раптом хтось позаду щось сказав:
«Ото сюжет! Чи плакать, чи сміятись:
Який дивак — човна не відв’язав!»
…Отак в житті: і курс тримаєм пильно,
Й мета висока, світла та свята,
Гребем щосили, руки мужні й сильні,
А нас тримає міцно суєта.
Тримає гріх, фарбований рожево.
Нехай маленький — але компроміс…
Наш погляд вгору, в чисте синє небо,
Лише човна щось дуже тягне вниз.
Тримає берег чіпко ланцюгами,
Хоча гребеш, аж ниють мозолі.
…Ми попливем лишень тоді із вами,
Коли серця відв’яжем від землі.
* * *
Журавлиним ключем відмикаю осінь.
Скрипічним ключем відмикаю музику.
Ключем любові відмикаю серце коханої.
Ключем віри відмикаю небо.
Журавлиним ключем зачиняю літо.
Скрипічним ключем зачиняю тишу.
Ключем байдужості зачиняю серце коханої.
Ключем гріха зачиняю небо.
Ключем ненависті зачиняю себе.
* * *
Тобі, мій Боже, пісню цю співаю,
Бо лиш в Тобі знаходжу я спокій.
Співають ліс, лани, степи безкраї
Про те, що Ти даєш душі моїй.
У грудях б’ються вдячності акорди,
Вуста шепочуть: «Дякую, Господь!»
Ти вклав подяку в серце колись горде,
Частіше в нього, Спасе мій, приходь.
Приходь в хвилини сліз та безнадії,
Коли співа, як жайворон, душа.
Коли думки, як хмари грозовії,
Коли залишусь може без гроша.
Хай лине пісня в ранішні тумани,
Хай з нею день римує біг життя.
Нехай її підхопить шелест кленів,
А ніч вплітає щебет солов’я.
Тобі, Спаситель, пісню цю складаю,
Кладу до ніг мажорний хід весни.
Її з Тобою Боже доспіваю,
Плоди життя принісши восени.
* * *
Мене чекає небесне місто —
Немов перлина в долонях хмар.
Там вічне сонце у небі чистім,
Там вже не буде сльози і чвар.
Полощуть віти в криштальних водах
Життя дерева без весен й зим.
Там все довкілля — краса і згода,
Нема там місця жорстоким й злим.
Мене зустрінуть перлинні брами,
Смарагд і яспис, сапфір й топаз.
Там не потрібні величні храми,
Там не потрібно лічити час.
Та ці багатства слабка подоба —
Весь блиск каміння, тріумф вінця —
Супроти того, що має небо:
Найбільшу цінність — любов Отця.
* * *
Все, що дихає, — хай Господа хвалить!
Псалом 150
Дихаю, а значить — славлю.
Славлю, доки дихання ношу.
Тішуся райдугою в краплі,
Росами на шапках споришу.
Дихаю, а значить — вірю
Я у велич Бога і Творця,
Й кольоріють будні сірі,
І пасує усміх до лиця.
Славлю! Як Його не славить?
Бо ж у грудях — дихання Його.
Славлю, хоч і закривавить
Часом серце й зморщиться чоло.
Славити — живу для того —
У словах, учинках і думках.
З серця — радість веселково
Зарясніє квітами в лугах.
Славити — а як інакше?
Славить бо навкруг уся земля!
Славити — усюди й завше.
Чи ж не в цьому сутність вся моя?
Дихаю — і славлю! Славлю Бога!
Бо ж ношу у грудях дихання Творця.
Славити — допоки слава неба
Не відкриє велич Божого лиця.
Відгомін вічності
Вінець творіння
Зоряне небо чорним оксамитом
повисло над безоднею.
І воно було безмежним.
Неосяжним у величі.
Незмінним у часі.
Неперевершеним у вінку слави Творця.
Він, геніальний Архітектор,
вже міг би зупинитися на цьому.
Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок
стали б навіки урочистим гімном
космічному Скульптору.
Але Він не залишився повністю задоволеним.
Він бажав чогось більшого...
Море лагідно і грайливо горнулося до берега.
Тихі акорди глибинної симфонії
котилися хвилями на пісок.
Губилися поміж камінням.
Море співало пісню вдячності Тому,
Хто своїм творчим дотиком змусив
його шуміти прибоєм,
гратися маленьким камінчиком на березі.
Але Автор пісні думав уже про інше.
Він думав про білосніжні пелюстки
жовтоокої ромашки.
Про сором’язливий рум’янець троянди.
Він подумки зупинявся
біля пахучої китиці бузку.
Обережно відгортав грудки
снігу від весняної тендітності проліска.
Великий Художник узяв жменю веселки —
і розсипав її по зелених лугах,
стиглих житах, тінистих дібровах.
Він стояв і милувався.
І — перегорнув нову сторінку Історії.
Історії, в якій не вистачало чогось головного.
І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки
сонячними зайчиками заметушилися великі,
малі і зовсім маленькі живі клубочки.
Життєдатель пошепки,
щоб не сполохати красу, промовив:
«Летіть! Співайте! Славте!»
Гаї тьохнули солов’ями,
поля розсипалися жайворонками,
трави перегукнулися перепілками.
Земне життя співало славу Життю Небесному.
Але Творець не зупинився,
щоб дослухати пісню слави.
Він творив...
Він творив,
ні — народжував вінець свого творива.
Народжував власним життям.
Власним болем.
Власним серцем.
Виліплював з глини,
Себе та неба Свій останній шедевр.
Народжений був прекрасним.
Бездоганним.
Чистим, як ранкова сльоза Едему.
Але йому також чогось не вистачало.
І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те,
що було Його сутністю.
Чого не мало жодне творіння.
Навіть ангели.
І обережно вклав у груди Земного Жителя.
Він дав йому ВОЛЮ.
Батько знав ціну цього.
Знав, скільки це принесе Йому болю.
Він бачив руку,
простягнуту до забороненого дерева.
Бачив піт на чолі землянина.
Бачив першу пролиту кров.
І — останню.
Свою Кров,
пролиту за нього, неслухняного сина.
Але Він все-таки благословив його на життя.
«Господи! Невже серед всієї величі космосу,
гір та океанів,
троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого,
що могло б Тебе вічно та достойно славити,
а вибрав Людину —
здатну зраджувати і забувати,
не слухатися і приносити Тобі біль?!»
І тоді на фоні цієї величі та краси
постало Череповище.
Там поміж небом та землею висів Він.
Внизу лежав шеол.
Розбитий та переможений.
В ньому корчилася смерть з вирваним жалом.
А на Череповищі,
біля підніжжя скривавленого хреста
стояли мільйони.
Їхні погляди були спрямовані на Того,
Хто страждав за них.
Але найбільше вражали їхні очі.
В них було те,
заради чого Творець почав творити,
заради чого прирік Себе на муки та страждання.
В їхніх очах було почуття,
яке мав тільки Він, Від Віку Сущий:
«Господи! Хвалити і славити Тебе може все.
Але тільки Людина здатна тебе
ЛЮБИТИ!»
Ранок
І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)
І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2)
Над Всесвітом стояла ніч.
Густа, тиха, спокійна.
Бо не було нічого,
що могло б порушити її одвічне мовчання.
Та й Всесвіту, власне, не було.
Була лише безодня.
І Дух Того,
Хто не має ані початку, ані кінця,
ширяв над нею.
І одного разу Він промовив Слово.
Перше слово серед ночі.
І ніч, зіщулившись,
відійшла далеко в глибини Космосу.
Творець із гордістю та задоволенням
дивився на плід Своїх рук.
І назвав це небом та землею.
І ночі вже не було.
Був ранок — день перший...
А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.
Вони насамкінець народили
останній шедевр Творця —
того, кого Єгова поставив господарем
на Своїй землі.
І знову був на цій землі вечір,
коли Людина посягнула на власність Творця.
І знову настала ніч.
Ще більш густа та темна.
Вона міцно взяла в обійми Людину
і повела геть з Едему...
І більше не було ранків...
Ніч єхидно сміялася в лице обманутому, розгубленому Адамові.
...А потім знову було Слово.
Воно стало плоттю.
Воно жило серед жахної ночі.
Ніч душила Його та ненавиділа.
Вона ховала Його тонкі промінці від Людини,
душила надію, яка спалахувала там,
де ці промінці падали.
Десь далеко над небокраєм сірів ранок.
Погляди усіх живих були повернуті
до ледь жевріючої лінії горизонту.
Але несподівано чорним круком упав вечір.
Криваве тло неба
затулював грубо обтесаний хрест.
На ньому тремтливо згасав
останній промінь Надії.
І коли хижа тінь переможно накрила Череповище, Той, Хто не міг в ту мить
з висоти Своєї величі дивитися на землю,
покликав Свого Посланця
з найважливіших доручень.
— Іди туди, в ніч,
до гробниці в єрусалимському саду,
до тих, хто зараз плаче, і скажи Моє Слово.
Біля гробниці був відчай,
страх та розгубленість.
Здивовані обличчя,
які не могли зрозуміти того, що відбувається.
Страшний землетрус
навпіл розірвав чорну скелю з хрестами.
Тріщина обійшла всю планету
і загубилася десь у глибині гробниці
Йосипа Ариматейського.
...Земля здригнулася
і повільно обернулася назустріч Сонцю.
Над Череповищем рум’янилася вранішня зоря. Перші промінці
ковзнули по голій маківці кривавого пагорба і несміло заглянули у порожню гробницю.
Ночі більше не було.
Був ранок — день перший...
Перший день тижня.
Перший день нової ери.
|
