Поза збірками

* * *

Гірським обвалом сипалося горе,
Нещасна доля зболено гірчить.
Я переплакав всіх. Обсипалися зорі.
І не зціляє вже молитви мить.
              А Бог мовчить…

Я вже не плакав, серце скам’яніло,
Душа була байдужа і суха.
Уже чужим здавалось власне тіло
І серця стук поволі затихав.
              А Бог мовчав…

Я у пітьмі, у розпачі німому,
Піднявши в небо руки, заволав:
«Тебе нема, напевне, бо й глухому
Дійде до слуху плач мій…» Я вмирав…
              Й Христос сказав:

«Я вже давно, як відповідь, приходив,
Як Вибавитель землю зустрічав.
Я їй приносив захист від негоди,
Я обіцяв звільнити від меча.
              А ти мовчав…

Я на Голгофу ніс твоє прокляття,
Моє життя згорало, як свіча.
Моя душа, обгорнута сум’яттям,
Зривалась в небо Батька зустрічать.
              А Він мовчав…

Таки мовчав! Я в небо погляд кинув:
«О, Батьку мій, чого ж ти залишив?!»
Бог німував, і Я, Його дитина,
Твою, людино, чашу смерті пив.
              А Він знімів…

Знімів, щоб нині Я міг говорити
Любові мовою, рожденою в огні.
Щоб мову цю почули Божі діти,
Щоб темний обрій ранком заяснів.
              І ти — щоб жив!

Я знаю біль покинутості й втрати,
Ще на хресті тобі Я співчував.
Я там вмирав, тобі щоб не вмирати,
Щоб ти Мене стражданнями пізнав.
              І — не мовчав!»