Проза

Найщасливіша людина на світі

Він, скільки себе знав, мріяв бути щасливим. Через все життя ніс ту примарливу мрію, немов у пригорщі маленьке пташеня: зігрівав теплом своїх долонь, притулявся до м’якої грудочки щокою, плекав та ростив. Ця мрія змінювалася з роками, втілюючись у різні образи, в залежності від віку та ситуації. Вона була з ним завжди — і це давало наснагу жити.

В трирічному віці його найзаповітнішою мрією була мама. Він був щасливий в її присутності, хоча тоді ще не знав, що таке щастя і сприймав неньчину любов як щось природне, як звичайний елемент свого буття. І коли вона померла, залишивши його розгубленого та беззахисного, маленький розум чіпко вихопив з-посеред хаосу дитячих думок одне: коли в нього буде мама, він стане найщасливішою людиною на світі.

Минуло зовсім небагато часу. Батько привів у бідненьку хатину нову маму. Вона не зробила щасливим маленьке серце. Вона не мала того тепла, якого він так чекав. Найперша і найсвятіша мрія швидко зблідла на фоні щоденних турбот. Нова мати бачила свій обов’язок в тому, щоб діти були нагодовані, і що їй до великих мрій маленької душі.

Він підріс. Життя не давало права байдикувати. Вже у шість років зі старшим братом пас в околицях Віфлеєма отару. Правда, не свою, чужу. У тій, величезній — на чотири сотні голів — їхніми були тільки дві овечки. Праця була нелегкою, але часто бували хвилини, коли він належав самому собі. Овечки, мов білі кульбабки, розбредалися по схилах — і можна було годинами просто лежати, розкинувши руки, дивитися на отари хмар в голубому небі і — мріяти. Тоді вже його великою мрією стало мати свою отару, нехай невеличку, але — свою. Він міг би тоді досхочу наїстися м’яса, справив би собі гарний одяг, отакий, як у його багатого сусіди-ровесника... Він летів на вітрові мрій, разом з отими веселими хмаринками, і веселіло серце, і вірило, що колись так і буде.

Якось — тоді він був уже парубком — повз їхнє містечко проходив купецький караван: усі пастухи побігли подивитися. Хоча тим шляхом і до того не раз проїжджали купці, але такого пишного, великого та багатого каравану давно вже не бачили. Сотні верблюдів везли найрізноманітніший крам, судячи з усього — дорогий. Але найбільше вражали власники товару — в пишному, яскравому одязі, в коштовних перснях, їхали на багато прикрашених верблюдах — сідла в гаптованих важких тканинах, збруя — в золоті та коштовних каменях, які так і виблискували проти сонця.

Він заніміло дивився на цей караван, а в душі, ще трохи несміливо, проростала нова мрія — бути отаким багатим та поважним, везти за далекі моря крам, вигідно продавати і повертатися ще більш багатим, із ще дорожчими перснями...

І хоча він на той час тверезо дивився на життя і розумів, що ніколи не зможе стати таким, як оті перські купці, мрія не давала йому спокою. Вона зробила його нещасним. О, коли б це тільки сталося — він був би на вершині щастя.

...Однієї темної ночі, коли біля багаття зібралися всі пастухи, хтось згадав про розбійників, які недалеко в пустелі нападають на каравани. Кажуть, кілька тижнів тому вони знову напали на купців, забрали весь крам, людей повибивали, не погребували навіть одягом мертвих. Ця розповідь зруйнувала його мрію. Виявляється, не такі вже й щасливі купці, і на них чигає небезпека. От розбійники — інша річ: вільні, нікому не підвладні, швидкі, як вітер, і — багаті. Правда, вони викликають зневагу за свій грабунок та вбивства... Він на їхньому місці не вбивав би, він навіть не все відбирав би...

Чи то від нічного холоду, чи то від такої ганебної думки по спині побігли мурашки. Що це за погань лізе в голову, що то за романтика розбою? Він гнав від себе ці думки, але попередньої мрії про щастя вже не було. А щасливим хотілося бути. І як не стримував, в уяві все частіше і частіше малювалися картини розбійницьких нападів і щасливого, так принаймні йому думалося, життя. Він ходив похмурий та задумливий, почав уникати товаришів і міг годинами лежати горілиць, дивитися в небо і бачити себе щасливим.

Все закінчилося несподівано як для його товаришів, так навіть і для нього самого. Темної ночі він подався на схід — в пустелю. Шлях був довгий, небезпечний, але, нарешті, він знайшов тих, кого шукав. Довелося довго переконувати нових товаришів у серйозності намірів, терпіти підозри та підступність...

І ось через півроку він взяв участь у першому нападі. Того вечора, сидячи у кутку печери в багатому трофейному одязі, перераховуючи свою долю награбованого, вперше відчув себе майже щасливим.

Потім були нові грабунки, нові багатства, золото, коштовності. Він вже став одним із ватажків розбійницької зграї. І мав право називати себе щасливим. Але серце все одно не раділо щастю. З роками, вжившись у роль розбійника, став думати, що є ще щось, що може зробити людину щасливою — влада. Він все частіше із заздрістю дивився на ватажка, який був володарем не лише награбованого, але і володарем душ усіх підлеглих. Найменшого поруху голови було достатньо, щоб той, хто не вгодив, не дожив до ранку. От якби стати ватажком розбійників — це було б найбільшим щастям.

Доля дала шанс лише через вісім років. Під час нападу на ще один караван, ватажок та охоронець вступили в поєдинок. В запалі боротьби вони відступили в густий чагарник. Він помітив їх і миттєво зрозумів, що це, можливо, саме той шанс — і кинувся в зарослі...
Коли бій закінчився і розбійники готувалися у зворотну дорогу, почали шукати ватажка — і знайшли його мертвим у чагарнику. А ввечері в печері відбувся гучний бенкет на честь нового главаря. На його честь.

Нарешті він відчув себе щасливим. Багатство, влада, авторитет — чого ще треба? Якби... Якби незрозумілий, болючий щем в душі і далекий, розмитий сумнів, що щастя мусить бути якимось іншим...

Щастя закінчилося швидко та несподівано. Знову караван. Знову напад. Заволодіти караваном було легко — охорони майже ніякої. Але несподівано з-за пагорбів виросли озброєні римські солдати. З одного боку, з другого... Втекти вдалося лише кільком розбійникам. Решта лежали мертвими на піску. Декого, і його також, взяли живими. Грубо зірвавши дорогий одяг, напівголого, прив’язавши до коня, повели в Єрусалим.

... Він сидів у брудній холодній в’язниці, вдень і вночі майже в одній позі. Обхопивши голову руками, у відчаї думав про втрачене, а може, і ніколи не здобуте щастя. Згадував дитинство, молодість, мрії стати найщасливішим на світі. Йшов до щастя, боровся за нього, здавалося, вже здобув його і ось тепер — кінець. Завтра їх розіпнуть. Страшна, жорстока, ганебна смерть. І хоча сам був останні роки жорстоким та немилосердним, тепер передсмертний жах здавлював його груди.

Тепер він найнещасніша людина на світі...

Ну, ось і все. З висоти свого хреста з потьмянілим розумом він дивився вниз, на натовп цікавих. Співчутливих не знаходив. Якщо вони і були, то їхні погляди звернені на постать, що на середньому хресті. Єврейський Вчитель. Кажуть, Він був Месією. Серце ще більш стиснулося, коли згадав дитинство і розповіді про щасливе життя в царстві Месії. Він дитячим серцем полюбив Його, далекого і незнаного. Вже в пустелі чув про дивного Вчителя, Який називає Себе Месією. І ось — іронія долі — Він висить поруч з ним, розбійником, на такому ж хресті.

Тамуючи біль, повернув голову ліворуч. Їхні погляди зустрілися. Він вперше бачив такі очі — теплі, лагідні, співчутливі. Так ніхто ніколи на нього не дивився. Навіть мати. Щось тепле і щире було в тому погляді. Здавалося, той Вчитель читав його думки, його найзаповітнішу і разом з тим просту для будь-якої людини мрію — бути щасливим. Він, свята і чиста Людина (і за що ж то Його на хрест?), дивився на нього зовсім не осудливо, швидше навпаки.

...Голос товариша, що корчився на третьому хресті, обірвав несподівані думки. Скрегочучи зубами, з притиском злоби та безвиході на кожному слові, простогнав: «Якщо Ти Месія, спаси Самого Себе і нас...» — кров захлинула горло, і той не доказав.

Щось незрозуміле ворухнулося в його душі. Не гнів, не роздратування, не ненависть, навіть не співчуття, а якась кровна близькість до розіп’ятого Вчителя огорнула його плоть. Він справедливо висить на тому хресті, а Той... Він же невинний! Він не повинен тут бути! Якби не оті пекучі цвяхи, обняв би Його ноги, вилив би всю свою душу, весь біль та розпач, розказав би про свою дитячу мрію, якою ні з ким ніколи не ділився. Але ж він — розбійник, до того ж — розіп’ятий. Нікому не потрібний. Воїни, і ті з роздратуванням дивляться вгору — чого так довго конає.

Безсило глянув на сусідній хрест. Їхні погляди знову зустрілися. Лише на маленьку, ледь вловиму мить. Але цього було достатньо, щоб він наважився сказати те, чого ніколи раніше не сказав би. Пересохлими, потрісканими вустами ледь чутно прошепотів: «Господи... (Коли сказав це слово, відчув тверду впевненість в тому, що це справді Господь. І тепер його слова були більш впевненими). Господи... Згадай мене... коли прийдеш... у Царство Твоє...» — і замовк. Раптом зрозумів, що більше нічого не треба казати.

І тоді заговорив Вчитель. Голос слабкий, але твердий. Так говорять ті, хто має велику владу. «Сьогодні ж будеш зі мною в раю».

Він до кінця не зрозумів тих слів. Не розумів, яким чином потрапить в рай і де той рай буде. Він несподівано відчув себе щасливим. В чому виражалося те щастя, також не знав. Але якийсь важкий тягар раптом спав з його душі — він відчув це майже фізично. Він відчув що чиїсь теплі обійми (так не обіймала навіть мама в дитинстві) огорнули його гріховну душу. Так, саме гріховну. Він багато років був убивцею та розбійником, але не вважав себе грішником. А зараз отой біль грішника був пекучіший від болю цвяхів хреста. Вчителю, Ти мені прощаєш? Так, прощаєш, я це чую своїм серцем. Ти простив. Який я тепер щасливий! Мене не простили мої брати і сестри, не простили священики, не простили римляни. А Ти простив, бо Ти маєш право прощати.

...Судороги струсонули все тіло, розриваючи його на тисячі кусочків. Свідомість затьмарилася... Ось вона, смерть... Але я не боюся її... Я прощений. Я найщасливіша людина на світі.