|
Єдність у різноманітності
Читаючи Біблію, не можна не помітити одну з її особливостей: велике розмаїття образів. Образів яскравих, багатих, таких, які легко запам’ятовуються і які легко зрозуміти. Не дивно, що багато біблійних фраз стали крилатими, а притчі та образи — джерелом натхнення для поетів та художників. Одним із таких образів, без якого неможливо уявити послання апостола Павла, є образ тіла як Церкви Ісуса Христа. І в першу чергу це стосується Першого послання до коринтян, де лише у 12 розділі це слово вживається 18 разів. У цьому розділі, як і в попередніх, термін «тіло» використовується для підкреслення єдності Церкви і разом з тим — різноманіття її членів. Ця думка одночасно тісно переплітається із вченням (вірніше, роз’ясненням) апостола про духовні дари. А причиною написання цих розділів (і, скоріше усього, самого послання) стала конфліктна ситуація в коринтській церкві. Її причину Павло вказує вже в перших розділах: церква виявилася поділеною, роздробленою зсередини на окремі фракції, прихильники яких групувалися навколо якогось лідера. Причому це відокремлення одних від одних супроводжувалося зверхністю та зневажливим ставленням до інших груп. Вважалося, що володіння духовними дарами — певне мірило, за яким визначалося місце у церковній ієрархії. Апостол Павло мудро, логічно та послідовно пояснює значення, суть та місце духовних дарів у Церкві, використовуючи відповідні образи, найбільш яскравим та повним з яких о образ Тіла Христового. І не тільки духовних дарів, але й місце кожної віруючої людини у Церкві, яка у Павла є не організацією на кшталт клубу за інтересами, а живого організму, більше того — Нареченої Самого Христа. І особливо хвилююче звучать вірші 12-14 12-го розділу: «Бо як тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, то тіло одне, так і Христос. Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне, чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, і всі ми напоєні Духом одним. Бо тіло не є один член, а багато». Апостол порівнює Церкву з людським тілом, яке має декілька особливостей, на яких автор і акцентує увагу читачів: його єдність, його багатофункціональність, та неповторність кожного окремого члена. Вперше цей образ Павло використовує у 10 розділі: «Тому що один хліб, тіло одне, нас багато, бо ми всі спільники хліба одного» (вірш 17). В біблійному розумінні Церква — це об’єднання народжених згори людей, яких згуртували кров та тіло Спасителя. А після Пятидесятниці з’єднуючим фактором став Дух Святий, Який на даний момент і є виконавцем цього об’єднання: «Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне…» Хрещення буквально означає «занурення», отже, Дух Святий «занурює» кожну народжену згори людину в одне тіло, яким, логічно було б вважати Церкву. Але апостол Павло говорить дещо інакше, він каже: «…Так і Христос». Тобто Духом ми охрещуємося, занурюємося в Христа, тілом Якого і є Церква. Цей приклад не тільки гарно ілюструє єдність кожного окремого християнина із Самим Христом. Видимим знаком такої єдності є участь у Вечері Христовій, або у Причасті, де кожен учасник є «причасним» не лише до страждань, смерті й воскресіння Ісуса, але й до самої сутності Сина Божого: «Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового?» Перебуваючи в єдиному тілі, віруючі мають не лише відчуття причетності до Христа як Спасителя та Вчителя, але й відчуття залежності один від одного, відчуття єдності у виконанні спільного завдання. Навчаючи правилам поводження з духовними дарами, Павло неодноразово наголошує, що в цьому всьому повинен бути лад, взаємозв’язок, послідовність заради однієї спільної мети: «на збудування Церкви». Якщо у людському організмі виникає конфлікт між окремим членами, це називають хворобою, що в свою чергу вимагає термінового лікування. Якщо у Христовому тілі виникає розбрат та розрізненість, нехай навіть при цьому мають місце духовні прояви, як це було у коринтській церкві, це говорить про духовну хворобу. Ніякі духовні дарування, якими б великими та гучними вони не були, не є виправданням, коли присутні взаємні звинувачення, піднесення «духовних» над «недуховними», відстоювання своїх власних принципів чи уподобань, коли врешті-решт просто відсутня любов. Недаремно, Павло в саму середину своїх роздумів включає величний Гімн про любов, яка стоїть над всіма роз’єднуючими моментами. Любов, найбільшим проявом якої є прихід Христа на землю, Який по суті і є Самою Любов’ю. І тільки любов здатна об’єднати усіх віруючих під одним знаменом. Але разом з тим, у чудовій метафорі тіла як символу єдності, захований ще один важливий принцип. Будучи об’єднаними одним Духом, в одній любові в одне тіло, кожен віруючий як член однієї спільності, залишається неповторним, індивідуальним, з власним призначенням та значимістю членом. Іншими словами, тіло — не об’єднання однаковісіньких «близнюків», а веселкове розмаїття особистостей, дарувань, поглядів, служінь. Як у тілі є рука, нога, око, вухо і т.і., так і Христове тіло складають члени з різними функціями та призначенням. Хоча Павло звертався безпосередньо до коринтської церкви з приводу конфліктної ситуації, що мала місце саме в тій церкві, його роз’яснення виходять далеко за рамки місцевої церкви. На прикладі однієї християнської громади він говорить про єдину, неподільну вселенську Церкву. Тому під різноманітністю слід розуміти не лише окремі служіння в конкретній церкві, які перераховує апостол у 8-10 віршах, але й, без сумніву, різні форми служіння в різних церквах. Звичайно, це ніяк не виправдовує величезну кількість конфесій, вчень та об’єднань, які ми маємо сьогодні і які нерідко виникають з ініціативи й участю диявола для того, щоб посіяти розбрат у Церкві. Але з іншого боку, різноманітність у Христовому тілі — норма. Павло не засуджує коринтян в тому, що вони мають різні смаки та вподобання, що одним подобається служіння, яке здійснює Павло, комусь подобається стиль Аполоса, хтось отримує благословення від безпосереднього спілкування із Самим Христом. Небезпекою є ситуація, коли визнаються лише власні погляди та вподобання, а смаки та думки інших зневажаються й засуджуються, коли в Церкві існує дух суперництва та зверхності. Це коли рука і нога, які виконують різні функції, але працюють в одному організмі для спільного завдання, вимагають одне від одного визнання тільки своїх функцій і тільки своєї правильності. Це неприродно, це нелогічно. Починаючи з перших років Христової Церкви й до сьогодні є чимало віруючих, церков, конфесій, які ревно відстоюють лише власну догматику, власний стиль служіння, відкидаючи все інше як «небіблійне» та «не духовне». Мова не йде про явні лжевчення та гріховні прояви в Церкві, проти чого боровся сам апостол Павло. Щодо головних питань, які стосуються спасіння та місійного служіння Ісуса, чистоти християнського життя ми повинні бути безкомпромісними. Йдеться про індивідуальне розуміння другорядних питань, практичного служіння, стилів та методів духовної праці, коли гріховною вважається навіть сама спроба думати інакше, коли виконання вузькоконфесійних догматів оголошують головною запорукою спасіння. Це скоріше сектантський підхід, аніж поведінка дійсно духовної людини, що так чи інакше веде до поділу в Тілі Христовому. А Писання застерігає: «Остерігайтеся тих, хто чинить розділення» (Рим. 16:17). Завдання кожного члена Тіла: залишитися вірним у тій ділянці праці, на якій поставив його Голова Тіла — Христос. Підсумовуючи роздуми Павла про Церкву як Тіло Христа, їх можна звести до таких головних думок: 1) Церква Христова — не громадська організація, членство в якій визначається заздалегідь розробленими правилами, а живий організм; 2) об’єднуючим фактором Церкви є Сам Ісус Христос, у Тіло Якого охрещується кожен віруючий, що визнав свої гріхи, прийняв Христа як особистого Спасителя й народився згори; 3) об’єднуючу працю всіх віруючих у єдине тіло проводить безпосередньо Дух Святий; 4) у Тілі Христовому не може бути суперництва чи зверхності на ґрунті того, що різні члени одного Тіла мають різні функції, різне призначення та зовнішню відмінність; 5) усі члени зберігають власну неповторність та індивідуальність, виконуючи свою, саме для них призначену місію; 6) члени Тіла, маючи своє місце й своє призначення, тісно взаємодіють один з одним і всі разом працюють для єдиного спільного завдання: прославити Христа, нести Євангелію у світ, готувати Церкву як наречену для зустрічі з Христом; 7) практично втілити всі вищезгадані принципи можна лише через любов, яка «ніколи не перестає».
|
