Публіцистика

Співчуваючі

Як часто ми, віруючі хочемо, щоб невіруючі з розумінням та повагою ставилися до нашої віри, щоб ми могли мати з ними спільну мову. Особливо з людьми при владі. Як буваємо задоволені, коли вдається прихилити таких осіб. Їх не можна назвати своїми, вони не спішать каятися, але в усьому з нами погоджуються, підтримують нас, хвалять нашу віру, навіть допомагають. Їх можна побачити поряд зі служителями на святкових зібраннях. Вони запрошують церковних служителів на свої святкові заходи. Навіть у президію можуть посадити і слово надати. Одним словом, хороші люди. Невіруючі, але співчувають. І сьогодні їх є багато, на різних рівнях.

Але вони були і колись. Скажімо, за часів Христа. Слово Боже каже, що навіть жорстокий цар Ірод також «співчував» Іванові Хрестителю. Він «боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки» (Мр. 6:20). Якби нас поставити на Іванове місце, ми були б на сьомому небі від такого успіху. Прихилив до себе навіть правителя країни! І той не просто рахувався з ним, але й боявся! Запрошував пророка до себе на розмову, любив слухати його проповіді. Здавалося б, мовчи вже Іване про ту жінку, навіщо втрачати прихильність царя. Тим більше, що ця прихильність допомогла б тобі в проповіді, заступництво Ірода відчинило б тобі такі двері, в які ти сам ніколи б не ввійшов.
Іван Хреститель своєю принциповістю втратив не лише прихильність володаря країни. Він втратив власну голову. Нерозумно? Можливо... Хоча оця принциповість та «нерозумність» власне й зробила Івана пророком, якого «не було більшого між народженими від жінок».

Співчуваючі. Особлива категорія людей, про які Бог сказав «ні холодні, ані гарячі». З духовного погляду — «не наші», але в багатьох життєвих питаннях, як не крути, — «наші». Ну, не каються, але ж з розумінням ставляться до нас. Підтримують. Допомагають. І не хотілося б втрачати їхню прихильність. І тому ми не дуже поспішаємо їх каяти — а раптом образимо необачним словом.

Але якими хорошими не були б, вони залишаються грішниками. І тим самим втрачають спасіння. Втрачають душу. У Бога немає співчуваючих. У нього є діти, народжені власною кров’ю. Народжені «від води і Духа». Які визнали себе грішниками і прийшли до Отця з покаянням.

Співчуваючими повинні стати ми, християни. Співчуваючи всім тим, хто ще не спасенний, ми повинні шукати не лише їхньої прихильності, але їхнього покаяння. Співчуваючи, ми повинні молитися за них. Проповідувати їм. Щоб вони із співчуваючих стали просто братами і сестрами. Стали «співгорожани святим, і домашні для Бога».

Назад

 

   "  "