Мовчазні діалоги

Адам. Дорогою одинокості

Яке холодне, дивне щось, страшне
Вп’ялося в похололі груди...
Куди воно, куди мене жене
З Едему, у здивоване нікуди?

Оце нове і млосне почуття…
Не знаю, що воно і звідки…
Але думки щемливо вже болять
Воланням зірваної квітки.

І злі вітри в лице уже січуть,
Прийдешнє корчить, як дитя, гримаси.
В майбутньому це спогадом назвуть,
Осколком сивого прачасу.

Позаду — рай, попереду — зима.
Позаду — Батьківські розмови...
Попереду — холодна та німа
Примара змієвої змови.

Кому нести сльозу мою та сміх?
Із ким тепер погомоніти?
Якби ж я міг, якби я тільки міг
Той плід —
          назад —
                    на гілку почепити!

Тепер бреду навпомацки, як кріт,
І ніби вдвох — і ніби поодинці.
Ще не орав — а вже на лобі піт,
І жменя спогадів в торбинці...

Такі холодні і такі чужі
Шовкові трави полонини:
Ще вчора ніжні, колять, як ножі,
Болючим лезом самотини.

Чужа дорога стелиться до ніг,
Її сліпа невідворотність...
Й найбільш страшною карою за гріх
Стає ота німа самотність.

Назад

 

   "  "