Збірка "Дзвони вічності"

Ілля. Песимізм віри

1 Царів, 18 розділ

Він важко дихав. Йти було несила.
       Ще крок. Останній. Та: "Ілле!
Чого ти тут, пророче?" Оніміло
       Вдивлявся в обрій: "Він?" Але...
"Але ж Ти добре, Господи, все знаєш...
       Чого ж запитуєш? Втомивсь
Боротись вже... Я сам... І знов чигає
       Ота блудниця... Подивись,
Вона вже душу й серце з’їла,
       Вона всіх знищила... А я...
Билина в полі. Сам один. Безсилий...
       Лишилась ревність. Й то — Твоя..."
Легенький вітер, ніжний, як утіха,
       Лице пророка освіжив.
Не в гуркоті, не в блискавці, а тихо,
       Як батько Бог заговорив.
"Ти сам, Ілле? Я ж був завжди з тобою
       В твоїх походах проти зла.
Це ж Я стояв з Ваалом у двобої
       Поперед тебе. І вела
Моя рука тебе в духовні злети...
       А втім... Сім тисяч чоловік
Таких, як ти, в ізраїльських наметах
       Палають ревністю. Ти звик
До перемог, чудес, розмов зі Мною.
       Чому ж враз руки опустив?
Чому заплакав? Ти ж, як за стіною,
       За Мною був. А скільки див
Явив ти, муже, грішному народу!
       Вставай тепер, бо знову ждуть
Тебе нові нескорені висоти.
       Та зрозумій пророка суть:
Щоби насправді стати мужем Божим,
       Пройти потрібно без вагань
З тріумфом переможця й стан ворожий,
       І прірви всі розчарувань.
Коли втікатимеш від грішного престолу,
       Від гніву царської змії,
Навчися на руїнищах Ваала
       Здолати сумніви свої".