Збірка "Дзвони вічності"

Кифа. Перші півні

І заспівав півень хвилі тієї...
Матвія 26:74

І впала ніч. Важка, як ті століття,
Що тисли груди рабським тягарем.
Петро, як тінь, пірнув в гущаве віття,
Подалі в ніч. Подалі від проблем.

Ніч стиснула розгубленого Кифу,
Повзла за комір, хижа, мов змія.
Ховав думки, як меч, у ржаві піхви,
Та в мозок било: «Господи, де ж я?

Чого ж я тут? Священицьке обійстя,
Солдати римські, зборище зівак…
І я отут…» Яке вже благовістя?
В душі так темно: «Вчителю, як так?..»

Схолола кров, коли із ночі кинув
Байдужий голос: «Він також із Ним!»
«Та ні, не я це був…» — і піт по спині,
І власний голос раптом став чужим.

Ховався в ніч. Туди, в щілини серця,
Тулив свій біль. Він сам вже ніччю став.
У ній топив свою жагу до герцю.
…І раптом півень ранок прокричав.

Той крик розрізав темряву, як лезом,
Світанок в горлі бився цвіркуном.
І зблиснув ранок жовтим перевеслом,
Спокути ранок, свіжий, як вино.

І промінь неба поглядом Ісуса
В’їдався в душу, темну й кам’яну.
Котились сльози, мов ранкові роси,
З душі гірку змиваючи вину.

Світанок жеврів. З кожною сльозою
В душі світліло, плавилось, жило.
І в новий день стежиною вузькою
Петро ішов у роси за село.

…Епохи стерлись в жорнах лихоліття,
А ми несем покуту на горбі.
Спинись.
              Прислухайся.
Десь в темряві лунає крик, життям налитий, —
Це півень ранок будить у тобі.