|
Без рук, без ніг, але з посмішкою У червні 2008 року вперше відвідав Європу Нік Вуджичич (в англомовних країнах здебільшого його прізвище промовляють Вуджисік). І першою країною була Україна. 24 липня його перша зустріч з українцями відбулася на Театральному майдані Луцька. А далі — Рівне, Тернопіль, Київ. Графік у цього незвичайного юнака дуже щільний та напружений. А відомий він тим, що від народження не має ні рук, ні ніг. Ноги, власне, то є, але їх і ногами важко назвати — однієї майже не видно, друга являє собою невеликий відросток з трьома пальцями, який і замінює хлопцеві руки та ноги. Цією ніжкою він і пересувається по підлозі, пише, працює на комп’ютері, керує інвалідним візком.
З’явився хлопець на світ в Австралії у родині сербських емігрантів. Ніхто не може дати відповіді на запитання: «Чому так трапилося?» В дитинстві Нік дуже часто запитував про це і себе, і батьків, і лікарів. Але відповіді не було. Дородове ультразвукове обстеження не виявило ніяких відхилень, тому при народженні і батьки, і лікарі пережили справжній шок. Але дитинка в усьому іншому була здоровою, в тому числі і розумово. І допитливий розум Ніка все більше обертався навколо питання: «Чому? Чому зі мною? Чому у родині християнського пастора, який в усьому довіряв Богові?» Тоді ні у хлопця, ні в оточуючих не було відповіді. Це кидало у відчай. У восьмирічному віці він намагається втопитися у ванні. Потім була ще одна спроба закінчити життя самогубством. Але Господь готував Ніка до чогось особливого. Без усіх тих проблем та випробувань, які випали на долю цієї мужньої дитини, не можна уявити сьогоднішнього Ніка — людини, яка присвятила себе служінню іншим. В колишні часи подібних дітей нерідко віддавали у мандрівні циркові групи, які, переїжджаючи від міста до міста, розважали людей різними диковинками, в тому числі й показом скалічених долею людей, інвалідів та справжніх виродків. Сьогодні Нік також у постійних мандрах (а відвідав він уже 40 країн, буваючи вдома не більше 7-8 тижнів на рік). Але не для розваги глядачів. Він сам так розповідає про це: — Я прагнув чуда і пояснення своїх обставин. Цього не траплялося, і я був розчарований, розбитий. Я думав, якщо Бог мене любить, то чому Він дає мені пройти через це? Я хотів почути дві речі від людей. Перше — те, що мене люблять, і друге — що в мене все буде добре. Але ніхто в цілому світі не міг мене запевнити, що в моєму житті буде все добре, бо ніхто не мав жодної уяви про мій біль. Коли мені було 13 років, стався поворотний момент в моєму житті. Моя мама прочитала історію з Біблії про чоловіка, який також був недієздатний, і після цього я почав дякувати Богові замість того, щоб сердитися на Нього, що я не маю рук і ніг. Я став дякувати Богу за свою маленьку ніжку, за свій здоровий розум, за своїх батьків, які мене люблять. І у 15 років я віддав своє життя Богу. Я так багато років питав Бога: «Чому?» В мене було дуже багато запитань, але Він відповів на всі мої запитання незвичною відповіддю. Бог запитав мене: «Нік, чи ти довіряєш Мені?» І коли після цього я перечитав дев’ятий розділ Євангелії від Івана про сліпонародженого, хвиля миру пройшла через мене. І я тоді сказав: «Господи, якщо Ти хочеш мені дати руки і ноги — слава Тобі, дай мені, але якщо — ні, я знаю, Ти маєш план щодо мене». І відтоді я став довіряти слову із книги Єремії, що Бог має для мене надію, план і майбутнє. І зараз я бачу добро в своїх обставинах. Так, немає нічого доброго в тому, щоб бути без рук та ніг. Але радість мети, яку я ставлю перед собою, далека від того болю, який я відчуваю від мого фізичного стану. Я можу підбадьорювати людей, щоб вони вчилися довіряти Богові від усього серця, покладатися на Нього. І вони починають це розуміти, що Бог з ними в усіх обставинах життя. Я зараз їжджу по всьому світу і ділюся своїм свідченням, що Бог зацікавлений змінювати більше життя людей, аніж їхні обставини. Що Бог може використовувати будь-кого, що Він має план для кожного із нас. Не має значення, через який біль ти проходиш. Якщо ти просиш Бога змінити твоє життя, я не можу гарантувати, що Він змінить твої обставини. Але я можу гарантувати, що Він дасть тобі мир у твоє серце. І це не моя історія, це історія любові Бога, Який любить особисто мене. — Коли мені було дев’ятнадцять, я говорив до трьохсот студентів у одній школі. Моя промова тривала всього сім хвилин, і половина моїх слухачів плакали. Одна дівчина дуже сильно плакала, вона соромилася і відчувала вину переді мною. Підійшовши до мене, попросила обійняти мене. Вона впала мені на плече, плакала і казала: «Ніхто мені ніколи не казав, що я прекрасна такою, якою є». І коли вона плакала на моєму плечі, я подумав: який великий вплив на інших може зробити моє життя. Я більше нічого не хотів робити в своєму житті, як тільки приносити переміну в життя інших людей. З того часу я вже виступав 1500 разів. Мені тепер 25 років, я облітав 40 країн, і до кінця цього року моя аудиторія досягне трьох з половиною мільйонів людей. Коли ми їдемо в інші країни, то відвідуємо школи, інтернати, ми намагаємося підбадьорювати людей, щоб вони знали і розуміли, що Бог з ними. Ми проводимо євангелізаційні зібрання і ділимося тим, як Бог змінює наше життя. Я бачу, як люди, дивлячись на мене, кажуть: «Якщо Бог має план для цього чоловіка без кінцівок — то звісно Він має і для мене. І якщо цей чоловік може радіти і сміятися, тоді я теж хочу цієї радості». І ми бачимо, як тисячі відгукуються на євангельську проповідь. І не тільки перед великими натовпами, я також маю можливість проповідувати перед державними діячами. Ми просто говоримо їм про вічні життєві цінності, ми молимося за них. Люди у своєму житті часто приходять до того, що готові опустити руки. Їм здається, що ніхто не розуміє їхнього болю, що немає світла в кінці тунелю. І в такі миті нам треба знати лише дві речі: те, що нас хтось любить і що все у нас буде добре. Чи хоч якась людина могла переконати мене у тому, що у мене, хлопчика, який не має ні рук, ні ніг, все буде добре? Не раз до мене підходили люди, які мають руки й ноги і намагалися втішити: «Все в тебе буде добре». Але істинну втіху мені давав тільки Господь. Я не знаю вашого болю, ви не знаєте мого, але не думайте, що я страждаю більше за вас. Я знаю таких підлітків, які готові були б віддати навіть свої руки та ноги лише задля того, щоб мати сім’ю, яка любить їх. Бути в сім’ї, яка зруйнована, то гірше, ніж не мати рук і ніг. У Ніка Вуджичича великі задуми. На запитання про мрії на майбутнє, він відповів: — Моя найзаповітніша мрія — це пробудити серця молодих людей, щоб їхні серця були повністю захопленні Божими планами, Божими цілями. Те, що Бог має для молоді в світі, набагато більше того, що цей світ дає їм. Ми — сила, а сила, яку маю я, від Бога. В мене болить серце за наступне покоління, і ми можемо впливати на них і вони можуть впливати на світ інших. Я переконаний, що ми можемо завоювати цей світ і це моя мрія. І це станеться. Через 12 місяців ми хочемо почати новий проект. Це буде інтернетсторінка свідчень людей, які пройшли через якісь випробування. Одного разу після промови перед аудиторією до мене підійшла жінка, обняла мене і дуже плакала. Вона розповідала мені про найпотаємніші болі, я ніколи в житті не думав, що людина може мати такий біль у собі. Я не знав, що їй відповісти, все що я міг зробити, це помолитися і процитувати текст з Біблії. Після цього лише чотири людини підійшли мене привітати і обняти, як ще одна жінка, на 10 років старша за попередню, вся в сльозах впала мені на плече. Але це були сльози радості. Вона розповіла, що 10 років тому пережила певні випробування. І слово в слово переповідає те, що говорила попередня жінка. Але тепер вона плаче від радості, що Бог спас її, провів через випробування і що зараз вона почуває себе прекрасно. І я подумав: «Стоп, як мені поєднати цих двох людей між собою?» Коли мені було вісім років, все, що я хотів, це знайти людину, яка прожила життя таке саме, як я. І я вирішив створити web-сторінку, де люди розміщали б свідчення про всі свої проблеми і тим самим допомагати іншим. Щоб могли розказувати історії, які співзвучні з подібними історіями. По-перше, щоб люди знали, що вони не одні, по-друге, щоб там було підбадьорення зі Слова Божого, по-третє, щоб на кожну проблему люди писали своє свідчення про те, як вони подолали цю проблему, щоб писали пісні, вірші, розміщали відео. Так, як це я роблю зі своїми виступами перед людьми…
Я запитав Ніка, чи такий щільний графік поїздок, зустрічей, виступів не втомлює його. Так, втомлює, і дуже. Перший день перебування в Україні розпочався зі зйомок для телебачення і майбутніх християнських фільмів та нашого інтерв’ю. Він просив лише, щоб після цього він мав можливість перепочити. Не вдалося. Зйомки затяглися, потім незапланована зустріч з журналісткою обласної газети, зустріч у місії «Голос надії», а через годину-півтори — зустріч на майдані в обласному центрі. Після майдану і перед новою зустріччю в домі молитви — якась годинка для вечері. Коли його принесли на вечерю, він попросив лише одного: скласти докупи два стільці і покласти його на них. Йому дуже важко стояти, це втомлює спину. Через півгодини такого «відпочинку» він уже стояв на столі, на своїй звичній кафедрі у домі молитви, і знову проповідував про Господню милість. Майже одразу сорочка на спині стала темною від поту, до кінця служіння вона була геть мокра. І я подумав: яка мужня людина. Він же міг просто сидіти в себе у Каліфорнії, де зараз живе, та користуватися благами соціального захисту. Але… — Якщо хтось іде по вулиці, і в тієї людини поганий день, і та людина бачить мене, що я в такому стані посміхаюся, я можу глянути цій людині у вічі й сказати: «Ісус любить тебе». Ви навіть не уявляєте, який вплив це може мати і яка сила в подібному підбадьорені. І тоді я забуваю про усяку втому… Благословень та наснаги тобі, людино без рук та ніг, але з великим та люблячим серцем! І з усмішкою, без якої мільйони людей не уявляють Ніка Вуджичича.
|
