Публіцистика

Ковчег прокляття

У першій книзі Самуїловій ми читаємо про одну із найбільш трагічних сторінок в історії Ізраїлю: взяття ковчегу заповіту ворогами народу Божого филистимлянами (4-7 розділи). Ця подія стала національною трагедією, вона стала причиною смерті одного з великих священиків Божих Ілія. Дійсно, було від чого впасти у відчай, здавалося б, нічого більш ганебного та страшного не могло статися: ковчег Бога Всевишнього, уособлення Його слави, міці та могутності, уособлення присутності Бога Єгови серед Ізраїлю, місце та предмет спілкування із Всевишнім тепер в руках ворога. А які надії покладалися на нього! Ковчег був останнім найбільш дієвим та могутнім засобом перемогти филистимлян. Це розуміли навіть самі филистимляни, для яких ковчег не мав тієї ваги, що для євреїв: «І полякалися филистимляни і говорили: «Бог прибув до табору!» І казали вони: «Біда нам, бо такого, як це, не було ще ніколи!»

Чому ж так зреагували на ковчег филистимляни і для чого ж його принесли на поле бою?
Для вибраного Божого народу ковчег був не просто предметом якогось ритуального дійства, це було уособлення Господньої присутності. Приходячи до нього, кожен ізраїльтянин розумів, що він приходить до Господа. Саме для цього Єгова і дав повеління зробити ковчег, щоб через цей видимий образ відкриватися людям. Саме тоді, коли священики входили за завісу, за якою той стояв, Бог говорив до них, виявляючи Свою волю, пророцтва, милість та гнів. Коли люди хотіли про щось запитати у Всевишнього, вони йшли знову ж таки до ковчегу. Він мав настільки величний образ святості та могутності, що нікому з простих людей навіть не дозволялося дивитися на нього: він покривався особливими покривалами так, що лише чотири ручки для носіння виглядали назовні.

Ковчег був не лише уособленням присутності Бога, але й уособленням Божого благословення, захисту та допомоги. Коли Ізраїль виходив з Єгипту, попереду всього стану несли ковчег. Води Червоного моря, а пізніше і Йордану розступилися в ту мить, коли левити, що несли ковчег, увійшли у воду. Єрихонські стіни впали тоді, коли народ разом з ковчегом обходив їх певну кількість разів. Саме це і спонукало ізраїльтян принести Господню святиню на поле бою. Шансів на перемогу вже не було ніяких, військові знання не виправдали себе, перший бій закінчився трагічно. Народ пам'ятав колишні славетні перемоги Мойсея та Ісуса Навина, пам'ятав для чого у Шіло стояв ковчег, і тому тоді, коли вичерпалися всі людські засоби, в них залишилася єдина надія на Господа.

І ось ковчег на полі бою. Серед ізраїльтян була така велика радість, що «аж застогнала земля». Ще б пак! Сам Господь буде воювати на їхньому боці, бо з ними — ковчег! Ковчег Божого благословення!

А потім був бій. І була велика поразка. І не просто військова поразка. Найбільш болючою та вразливою була поразка моральна, духовна: вороги заволоділи ковчегом. Те, на що покладалися надії та сподівання не спрацювало. Ковчег благословення став ковчегом прокляття... «Відійшла слава від Ізраїлю», — з гіркотою прошепотіла свої остання слова Ілієва невістка, помираючи від передчасних пологів. «Відійшла слава від Ізраїлю», — в безнадії та жаху повторювали люди.

А ворог тим часом святкував перемогу. Для них це була подвійна перемога. Вони виграли не просто битву, вони заволоділи серцем Ізраїлю, його захистом та його міццю, вони вкрали в нього надію та майбутнє. З тріумфом филистимляни приносять ковчег Господній у храм свого бога як найціннішу здобич, як символ поразки та ганьби свого ворога. Тепер благословення Ізраїлю, сила та непереможність будуть їхніми!

Ейфорія почала затихати після того, як наступного для вони знайшли свого бога на землі перед Божим ковчегом. Ще більше насторожило те, що наступного дня сталося те ж саме, навіть статуя Дагона виявилася розбитою. А тоді розпочалося щось страшне: страшні болячки вразили народ. Злякалися переможці, вже й не захотілося бути володарями заповітного ковчега. Він переходить з міста в місто, і скрізь за ним стелиться дорога хвороб, смерті та прокляття... Воістину, ковчег прокляття...

Для филистимлян стало зрозуміло: ізраїльський Бог гнівається на них за полонення Його святині, тому її треба чим найшвидше повернути назад. Повернення, що відбувалося з певними ритуалами, відбулося. Страх був настільки великим, що филистимляни навіть не наважилися віднести назад ковчег, віддавши його на волю двох корів. І ось ковчег знову на святій землі. Ізраїлю, благословення твоє повернулося! Але...

Але біди на цьому не закінчуються. Ковчег продовжує збирати свою страшну данину: вже серед ізраїльтян падають люди. Більше як п'ятдесят тисяч чоловік загинуло лише від того, що заглянули до ковчегу! Прокляття, смерть, поразка...

Господи, і це твій ковчег заповіту? Це те, що мало стати благословенням Ізраїлю? Не дивно, що з уст жителів Бет-Шемешу виривається повне болю та безнадії запитання: «Хто зможе стати перед лицем Господнім? І до кого Він піде від нас?»

Дійсно, запитань багато. Як могло статися так, що те, що за Божим задумом мало бути носієм доброго, спричинило зло? Страх в народі був такий великий, що ковчег на довгі літа залишився на тому місці, куди його привезли корови. І аж цар Давид насмілився перевезти його до Єрусалима. І то за другим разом. Перша спроба також закінчилася трагічно: загинули люди. Тут і справді можна засумніватися в тому, а чи дійсно той ковчег є джерелом благословення. Але таки є, бо коли Давид залишив ковчег в обійсті Овед-Едома лише на три місяці, велике благословення вилилось на його дім. Виявляється, все-таки благословення ковчегу спрацьовує!

Спрацьовує, бо така Господня обітниця і таке Боже бажання: благословити свій народ. Проблема була лише в тому, що люди користувалися ковчегом «не за інструкцією».
Ми знаємо, що будь-яка річ, зроблена людиною, має інструкцію, тобто правила, які пояснюють, як правильно і в якій послідовності користуватися тим виробом. Майже в кожній інструкції є певні зауваження, які застерігають користувачів від неправильних дій, що можуть привести до пошкодження виробу, або ще гірше — зашкодити їхньому здоров'ю, а той життю. І не виробник чи річ винуваті, коли користувач нехтуючи цими правилами, отримує важкі наслідки.

Як не дивно, але подібні правила діють і в духовній сфері. В тому числі і у випадку з ковчегом. Недаремне, він названий ковчегом заповіту. Бог укладав зі своїм вибраним народом заповіт, договір, який визначав поведінку обох сторін. Господь, обіцяючи Ізраїлю благословення, охорону, допомогу, підтримку, чекав від нього такої ж щирості та прихильності. Десятки разів можна знайти на сторінках Біблії слова: «Коли ти будеш ходити Моїми дорогами...» — і далі йдуть обіцянки благословення, а «Коли не будеш слухатися Моїх заповідей, будуть прокляття та покарання».

Одним із символів Бога є вогонь. Слово Боже часто використовує цей образ для змалювання Господа. Саме в такому вигляді Він зійшов на гору Сінай, щоб через Мойсея укласти заповіт зі Своїм народом. Гора в той час мала надзвичайно грізний та страшний вигляд, так що люди зі страхом здалека дивилися на це видовище. Ми знаємо, що вогонь має дуже велику цінність в житті людини. Якби не він, людства, як такого, взагалі не існувало б. А якби й існувало, то воно ніколи б не вийшло з примітивного, тваринного стану. Вогонь допомагає приготувати їжу, зігріває нас, він присутній практично у кожній сфері діяльності людини. Це — благословення. Але разом з тим, коли вогонь виходить з під контролю людини, коли вона нехтує елементарними правилами поводження в ним, вогонь стає грізною стихією та причиною страхітливих руйнацій, катастроф та смертей. Недаремне в усіх народах та в усі часи є крилата фраза: «Не грайся з вогнем!»

На жаль, ізраїльтяни часто гралися з вогнем Божим. Нехтуючи основними положеннями заповіту з Господом, вони часто порушували його своїми гріхами, негідною поведінкою, ідолопоклонством та боговідступництвом. Звертаючись до історії з ковчегом, в перших розділах Книги Самуїлової ми читаємо про духовну ситуацію того часу: «Господнє слово було рідке за тих днів, видіння не було часте» (1 Сам. 3:1). Бог мовчав — не було з ким говорити. Навіть священики — і ті відійшли від Бога, роблячи гріхи прямо у храмі. Слово Господнє та Його заповіт були зневажені. Вогонь Божий, який повинен був підтримуватися на жертовнику, зігрівати, благословляти народ, надихати, вийшов з-під контролю служителів. Тому найменший дотик до цього вогню виявився смертельним. Ковчег Божий втратив своє головне призначення: бути джерелом благословення та місцем спілкування з Єговою. Він просто перетворився на своєрідний язичницький амулет, став такою собі «палочкою-виручалкою»: от принесемо його на поле бою — і він захистить нас. Але там не було головного: Божої присутності та Його благословення. Там залишилися лише Божий гнів, там залишився вогонь покарання та очищення. На Синайській горі лише Мойсей удостоївся бути в присутності Божого вогню, лише його серце та святість могли витримати цей вогонь, для всіх інших він був смертельним. За часи Ілія достойних не було взагалі…

Автор послання до євреїв застерігає нас, віруючих нового завіту: «Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим… Бо ви не приступили до гори дотикальної та до палючого огню, і до хмари, і до темряви, та до бурі… Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч анголів, і до Церкви первороджених, на небі написаних, і до Судді всіх, — до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева. Глядіть, не відвертайтеся від того, хто промовляє. Бо як не повтікали вони, що зреклися того, хто звіщав на землі, то тим більше ми, якщо зрікаємся Того, Хто з неба звіщає… Бо наш Бог — то палаючий вогонь!» (Єв. 12:14-29).

Сьогодні в нас немає старозавітного ковчегу, який би міг наробити стільки лиха, як за тих часів. Але ми маємо щось набагато більше та могутніше. Божий вогонь повинен горіти в наших серцях. Дух Святий, який вперше у вигляді вогню зійшов на апостолів в день П'ятидесятниці, живе в нашому серці. Заповіт був укладений через жертву Ісуса Христа з кожним особисто, хто увірував у свого Спасителя. «Бог… поблагословив нас усяким благословенням» (Еф. 1:3). Але разом з великим багатством Божої присутності та Його благословенням ми приймаємо на себе велику відповідальність бути гідними цього покликання. Будь-яке необережне поводження з Господнім вогнем є небезпечним, а то і смертельним. Проводячи аналогію зі старозавітним служінням, автор послання наголошує на тому, наскільки величнішим є служіння Духа і наскільки більшою є відповідальність за недбалість у цьому служінні.

Часто можна спостерігати ситуацію, коли віруючі люди гордяться тим, що вони хрещені Святим Духом, мають дари Духа Святого, мають можливість користуватися величезними багатствами Божої сили та могутності. Коли настають проблеми в житті, вони готові нести отой новозавітній «ковчег» на поле бою, щоб Сам Господь заступився за них, закликають Кров Христа та використовують духовні дари — і терплять поразку. Так як присутність ковчега Божого не спасла ізраїльтян у битві з филистимлянами, так і нас не збережуть духовні надбання та духовні дари, коли ми відійшли від Бога, коли втратили з Ним стосунки, коли допускаємо в житті гріх, коли наша поведінка не відповідає Божим стандартам, коли в серці є гнів, непримирення, обмовки, користолюбство, амбіції. Тоді Господні благословення стають для нас прокляттям…

«Хто зможе стати перед лицем Господнім? І до кого Він піде від нас?» — з болем вигукнули ізраїльтяни після страшної поразки. Давид, який мав найтісніші та найщиріші стосунки з Господом, переживав хвилини Божої присутності та гіркоти власного відступництва, так відповідає на це запитання: «Той, хто в невинності ходить, і праведність чинить, і правду говорить у серці своїм, хто не обмовляє своїм язиком, і злого не чинить для друга свого, і свого ближнього не зневажає!» (Пс. 14); «У кого чисті руки та щиреє серце, і хто не нахиляв на марноту своєї душі, і хто не присягав на обману» (Пс. 23).

Дай Боже бути нам гідними Твого покликання та сміливо входити до ковчегу Твоєї присутності!

Назад

 

   "  "