|
Гори та долини Божої присутності
«І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі» (Мт. 17:4). Подія, що сталася в житті трьох учнів Христа, схвилювала не лише тих, хто був причетний до неї. І для сьогоднішніх християн ця історія є однією з найулюбленіших: про неї часто згадують, про неї проповідують, отим трьом апостолам заздрять як людям, що удостоїлися бачити славу Божу. І не лише бачити. Почуття, які огорнули душу Петра, Якова та Івана, важко передати. Вони були в такому захоплені, що готові залишитися тут назавжди: «Добре бути нам тут!» Вони готові зробити намети для небожителів, для незвичайно сяючого Вчителя, аби вони тільки залишилися на горі і їм дозволили бути при них. Ревність була настільки великою, що Петро навіть забув про намет для себе. Але... Але закінчення цієї історії не дуже оптимістичне: дивне видіння раптово зникло, учнів огорнула темна ніч, і їм довелося сходити назад в долину... В долину, де чекали натовпи хворих, знедолених, голодних, де потрібно було турбуватися про їжу для себе та Вчителя, де було стільки проблем та турбот. Як часто нам хочеться піднятися на гору Преображення, забути земні проблеми, тішитися Божою присутністю і ніколи-ніколи не повертатися в долини смутку та проблем. І нічого дивного у цьому бажанні немає: душа, як би ми не глушили її земними радощами, прагне чогось більшого та вищого. І коли вона зустрічається з Богом, коли отримує прощення та небесне блаженство, їй так хочеться перебувати у такому стані вічно. І ось тут її часто чекає розчарування. Видіння зникає, і ми опиняємося знову серед ночі. «Господи, нам так добре було тут! Ми хочемо залишитися в такій атмосфері назавжди!» В нашій духовній практиці часто бувають такі гори Преображення, коли ми перебуваємо в особливій Божій присутності, коли темну ніч раптом прорізає небесне осяяння, коли сила Святого Духа настільки реальна, що ми забуваємо абсолютно все. Це можуть бути особливі молитовні зібрання, особисті молитви, особливі духовні переживання під час наповнення Духом Святим. Такі випадки запам’ятовуються на все життя. Тому часто ми намагаємося штучно їх затримати, підтримати чи повторити. Забуваючи все, ми шукаємо знову і знову подібних переживань: «О, нам так добре там було! Все інше в порівнянні з тими хвилинами є ніщо». Що ж, саме бажання пережити ще раз Господню присутність є цілком нормальним. Але іноді ми надто акцентуємо на них увагу і так забуваємо те, до чого покликав нас Господь. Ісус вибрав Собі учнів не для того, щоб їм явити Свою славу, принести їм насолоду спілкування, тішити їх гарними словами, прихиляти небо над ними і водити на гору для розмови з Іллею та Мойсеєм, хоча це теж мало значення і місце у їх дружбі. Головна мета поклику була в тому, що ці учні повинні були нести Євангелію грішному світові. Нести туди, де будуть сльози, горе, переслідування. І їм часто доведеться кричати з розпачу під час бурі на морі, коли Ісуса немає в човні або Він спить. Вони часто будуть запитувати: «Чому ж ми не могли зцілити оцю людину?» Нерідко їх будуть бити так, що вважатимуть за мертвих і викидатимуть за місто, зачинятимуть у в’язниці. До них день і ніч будуть йти, хто за допомогою, хто з погрозами. Їх, навіть будуть розпинати, кидати звірам та каменувати. Де ж ті гори Преображення? «Господи, я не хочу спускатися в ці повні горя та проблем долини, я хочу бути поряд з Тобою!» Часто нашою проблемою є те, що ми вважаємо за Божу присутність саме такі хвилини блаженства, які переживали апостоли на горі. Часто ми вважаємо за Божу присутність лише прояви особливих емоцій, які наповнюють серце під час благословенних зібрань чи молитов. А коли повертаємося до буденних проблем, раптом помічаємо, що в серці вже немає того вогню. Ми готові жертвувати усім: часом, роботою, грошима, іноді сім’єю заради того, щоб повернутися до, здавалося б, втраченого блаженства. Але правда полягає в тому, що Ісус поряд з нами не лише на горах Преображення, але й в земних долинах. Це Він чітко сказав у Своєму Слові: «Чи ж жінка забуде своє немовля? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе! Я на долонях Своїх тебе вирізьбив, твої мури позавсіди передо Мною» (Iс. 49:15,16). Чому ми більше довіряємо: своїм людським непевним почуттям чи Слову Божому? Нехай же не закрадається в наше серце сумнів, коли ми порівнюємо нинішню ситуацію, в якій не бачимо Божої присутності, з недільним богослужінням, на якому Він сидів поряд з нами на лаві. Він завжди з нами! Це добре розумів апостол Павло, який переживав особисті надприродні зустрічі з Христом, що йому й не хотілося повертатися на землю: «Маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше». Але він відчуває відповідальність перед Богом за своє покликання: «А полишатися в тілі, потрібніше для вас» (Фил. 1:22,23). В усіх обставинах життя він бачив Божу присутність, тому і зміг сказати такі повні віри та оптимізму слова: «Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?.. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:35-39). Блаженна та людина, яка може не лише на горі Преображення, але й в долині смертної тіні сказати: «Як добре мені тут, бо Ти, Господи, зі мною!»
|
