Публіцистика

Співець песимізму, або Проповідник, який ловив вітер

«Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, марнота усе!»
(Еккл. 1:2).

«Цариця з півдня на суд стане з родом оцим, і засудить його, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати. А тут ото Більший, аніж Соломон!»
(Мт. 12:42).

Однією з найпоетичніших книг Біблії є книга Екклезіяста, або Проповідника. Написана, як вважають, Соломоном, одним з наймудріших людей, які будь-коли жили на землі, вона увійшла у золоту скарбницю не лише єврейської, але, без сумніву, світової поезії. Правда, деякі дослідники Танаху мають сумніви щодо авторства Соломона, вважаючи, що ця книга написана вже після вавілонського полону, на що вказує мова, на якій писався оригінал. Можливо воно так і є, але безперечним є те, що за основу невідомий автор-складач узяв мудрі вислови царя Ізраїлю, які вже тоді, можливо, стали класичними або народними. Як би там не було, але основою цієї книги є Соломонові дослідження смислу та мети людського життя: питання, які хвилюють людей усіх часів та усіх верств. Можливо, тому ці роздуми древнього мудреця є актуальними та популярними і до сьогодні.

Але не тільки авторством Соломона знаменита Книга Єкклезіястова. Коли я ще в дитинстві читав її, вона для мене немовби «випадала» із загального складу книг Біблії. Її дух, здавалося, не «вписувався» у загальну концепцію Вічної Книги. Дійсно, коли уважно вчитатися у слова Проповідника, ця відокремленість кидається у вічі. І причиною цього є песимізм автора, яким віє чи не з кожного рядка. Рефреном, повним суму, жалю та розчарування, пронизаний твір автора: «Марнота все та ловлення вітру...» Фактично, це і є та остаточна відповідь, яку віднайшов Соломон на поставлені запитання. Безперечно, той факт, що книга Єкклезіяста увійшла в канон Слова Божого, говорить про те, що вона є богонатхненою і такою, що приводить читача у присутність Божу. В ній можна знайти чимало корисного для людини, яка прямує стежкою до Царства Божого. Але...

Чому ж автор прийшов до такого висновку? Можливо, у нього було надто важке життя, що врешті-решт він розчарувався в ньому? Можливо, невдачі пригнітили душу, втрати та горе вкрали оптимізм? Якраз все навпаки!

Дитинство Соломона пройшло під чистим та мирним небом, в палаці, який сяяв позолотою, в оточенні люблячих батьків і цілої армії няньок та прислуги. Малоймовірно, що він в чомусь мав недостаток, в чомусь собі відмовляв. А коли старенькому батькові залишилося жити зовсім недовго, зійшов на його трон. Царський скіпетр був даний йому як дарунок долі; слава, велич, багатство піднесені, немов би, на блюдечку. Ні, він не мав ані найменших причин бути незадоволеним життям. Та все ж щось турбувало його серце серед цієї позолоти та слави. Як царський син, він, напевне, здобув якусь освіту, був мудрим та спостережливим. Видно, бажання «шукати і досліджувати мудрістю все, що робилося під небом» жило в ньому з юних літ, бо коли настала відповідальна мить в його житті — привілей сісти на престол Ізраїлю — він просив у Бога лише мудрості. І Бог дав йому мудрість. Велику. Неперевершену. Яка зробила його «таким, якого не було ні перед ним й не встало такого, по ньому». Він назавжди увійшов в історію як Соломон Мудрий.

Та все ж ця мудрість, послухати яку приїжджали навіть монархи далеких країн, не зробила царя щасливим. Про це він сам признається у своїй знаменитій книзі. Перлини Соломонової мудрості, тонкі спостереження життя, його мети, всього, що робиться під сонцем раз у раз перериваються песимістичним: «Марнота все та ловлення вітру...» «Сказав був я в серці своєму: Іди но, хай випробую тебе радістю, і придивись до добра, та й воно ось марнота... Поробив я великі діла: поставив для себе доми, садив виноградники, садки та гаї, наробив я для себе ставів, набував я для себе рабів та невільниць. А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! І звеличувавсь я усе більше та більше, моя мудрість стояла також при мені. І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи!.. Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного!.. Бо буває людина, що трудиться з мудрістю, зо знанням та із хистом, та все полишає на долю людині, яка не трудилася в тому: марнота й оце й зло велике!» (2 розділ). Чому з його грудей виривається такий стогін та безнадія? Чому?

Щоб зрозуміти це, варто було б звернутися до його батька Давида. Які різні в них життєві дороги! Який контраст між цими двома близькими і, разом з тим, такими далекими людьми!

Дитинство Давида пройшло в горах з отарами овець, серед спеки та дощів, холоду та небезпеки. Юність — в домі шаленного Саула, коли мужнів — доводилося втікати від ворогів, коли зійшов на престол — не давали спокою війни та походи, придворні інтриги та злі погляди з боку власних дітей. Життя героїчне та цікаве, але повне поневірянь, труднощів, зусиль і надзусиль. Але вчитайтеся в його псалми! В будь-якому творі, написаному із самих різних причин, чи це радісна подія, чи хвилини горя, головний герой — Господь. Про що б не писав Давид, у центрі уваги Всевишній, під чиїм покровом перебував автор. Який разючий контраст із сумними нотками песимізму та розчарування у словах його сина! Якщо Соломон у своїх пошуках блукає лабіринтами марноти та «ловлення вітру», то у Давида навіть немає отих пошуків — він не шукає, він просто тішиться Тим, Кого він знав особисто і Хто був керівником, натхненником та метою життя. «Блаженні усі, хто на Нього надіється!» (Пс. 2:12); «Лягаю і сплю, і пробуджуюся, бо Господь підпирає мене» (Пс. 3:6); «А всі, хто надію на Тебе складають, хай тішаться, будуть вічно співати вони...» (Пс. 5:12); «Я буду радіти, і тішитися буду Тобою, і буду виспівувати Ймення Твоє, о Всевишній!» (Пс. 9:3); «Ти Бог спасіння мого, кожен день я на Тебе надіюся!» (Пс. 24:5); «Господь — моє світло й спасіння моє, кого буду боятися? Господь то твердиня мого життя, кого буду лякатися?» (Пс. 26:1). Де автор брав цю впевненість та оптимізм? Відповідь тут проста: він особисто знав Бога, жив Ним і для Нього, і цей Бог був головною і єдиною метою життя Давида. Коли в житті і траплялися якісь проблеми чи труднощі, він зосереджувався не на них, а на Господові, Який може їх вирішити. Згадайте знаменитий 23 псалом: «Господь — то мій Пастир, тому в недостатку не буду... Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені...» Класичним прикладом є його поведінка в історії з Голіафом. Коли увесь народ тремтів перед силою та велетенським зростом ворога, Давид бачив лише одне: Бога, Якого зневажив «оцей необрізаний». Така позиція була кредом його життя. Коли в його житті сталося ганебне падіння, у цій ситуації також розкрилася справжня суть його серця: він не бачив свого трону, не бачив державних питань, які потрібно вирішувати, зневажливих поглядів підлеглих, перед його поглядом було одне — Господь, Якого він образив.

Соломон, судячи з усього, не мав таких близьких, інтимних стосунків з Богом. Він не жив Ним настільки, наскільки жив Господом його батько. Він акцентує увагу на земному, ніби робить поділ між земними турботами і проблемами та життям в Бозі. У Давида це нероздільні поняття, він кожну хвилину живе Богом, несе Йому свої сльози та радість, біль та спокій серця, проблеми та успіхи. У Соломона Господь стоїть осторонь, як сторонній глядач, Який лише іноді робить поодинокі спроби втрутитися у людське життя. І тому, незважаючи на всю мудрість та славу, був глибоко нещасливою людиною, розчарованою багатством, славою, та й самим життям, в якому не бачив сенсу. Це був співець фаталізму та приреченості. Так, в його словах є багато закликів до пошуків Бога, навіть всі свої роздуми він закінчує своєрідним підсумком: «Бійся Бога, і чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!» Але в устах самого Соломона це, скоріше, теорія, хоча і правдива, але не повністю втілена в життя ним особисто.

Ісус Христос, згадуючи Соломона як наймудрішу людину, зауважив, що є ще щось більше від його мудрості. Саме це і приніс Син Божий на землю: мудрість, яка набагато більша Соломонової і яка належить кожній, без винятку, людині, що приймає вчення Христа як найвищий сенс життя. Цією мудрістю хвалився апостол Павло — людина мудра та освічена за людськими мірками: «...Те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. Тож усе я вважаю за втрату ради переважного пізнання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа» (Фил. 3:7). Він, як і Давид, знав, що є вища цінність за всі ті речі, які випробовував Соломон і виявив, що вони марнота. І що цю істину можна пізнати тільки мудрістю, яка дається згори: «Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрости, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв — згіршення, а для греків — безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків — Христа — Божу силу та Божую мудрість! Бо Боже й немудре розумніше воно від людей, а Боже немічне сильніше воно від людей!» (1 Кор.1:18-31). І що найцінніше — цю «Божу мудрість у таємниці, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу, яку ніхто з володарів цього віку не пізнав... Бог нам відкрив Своїм Духом!» ( 1 Кор.2).

Так, віруюча людина, яка пережила радість спасіння та прощення, в життя якої увійшов Христос, має право оцінювати речі з точки зору вищої мудрості, якої, на жаль, не досягнув Премудрий Соломон. Така людина знає для чого живе, куди йде і яку ціну має те чи інше явище у її житті. «Духовна людина судить усе, а її судити не може ніхто». Це розумів ще Давид — пастух, який мав право судити про все, бо знав Всевишнього. «А тепер помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі: Служіть Господеві зо страхом, і радійте з тремтінням! Шануйте Сина, щоб Він не розгнівався і щоб вам не загинути в дорозі, бо гнів Його незабаром запалиться. Блаженні усі, хто на Нього надіється!» (Пс. 2:10-12).

Назад

 

   "  "